Ба більше, говорячи про Мойсея та фігуру закону, до яких невпинно вертався Фройд чи не в кожній своїй праці, французький аналітик віднайшов ту лазівку, крізь яку нині можемо торкнутися фройдової витісненої релігійності. Через історію з Мойсеєм «скільки би Фройд не пускав нам ману в очі», за словами Лакана, він «не тільки увічнює релігію, але й освячує її та узаконює». І собі коментуючи Лакана, Жак-Ален Міллер писав: «він вважав, що істинна релігія, католицька, в останні часи, освічуючи сенсом Реальне, таки наверне увесь світ». У кількох попередніх номерах ми часом зверталися до точок перетину християнства та психоаналізу, однак цей випуск «Вербуму» цілковито присвячуємо їхньому діалогу, що неодмінно скеровуватиме нас до найбільш фундаментальних питань реальності та нашого психічного Реального; закону, батька й Бога; зрештою, страждання та любові.
Розпочинає номер есей перекладача корпусу лаканових «Семінарів» – Олександра Черноглазова, який звертає увагу на зв’язок основоположного для психоаналітичного несвідомого «втраченого об’єкта бажання» зі спрямованістю християнської віри, яка вбачає в цьому об’єктові долучення до найсакральнішої та наймістерійнішої речі – до Христового Тіла та Крові, які у Євхаристії постають перед нашим психічним апаратом у формі трьох лаканових регістрів: символічного (Літургія), уявного (акциденції хліба) та реального (Тіло). Оскільки реальність Євхаристії міцно укорінена в тілесне народження Христа, іконографія Богоматері стає тим майданчиком, до якого звертається автор, аби простежити схожість психоаналітичної та теологічної мов в описі неможливого Реального, яке, втім, є єдиним можливим досвідом суб’єкта.
З іншої перспективи християнські засновки психоаналітичної теорії досліджує лаканіст, відвідувач семінарів і редактор часопису «Ornicar?» Франсуа Рено, який віднаходить у топологічному апараті – яким послуговується психоаналітична теорія для опису внутрішнього світу людини – відлуння богослів’я Трійці. Бог як Ім’я-Отця уможливлює та підтримує людське несвідоме, а історичне богословське осмислення стосунків між Отцем і Сином перетворюється на вузлове в контексті дебатів про Filioque. Три регістри несвідомого людини виявляються структуровані подібно до логіки концептуалізації найбільшої християнської таємниці.
Відомий російський психоаналітик-клініцист Дмитро Ольшанський під час лекцій у Київському Інституті св. Томи Аквінського, аналізуючи лаканову контроверсійну формулу любові як акт «дарування того, чого сам не маєш, тому, хто того не потребує», крізь філософію дару Дерріди та Нансі зближає психоаналітичну нестачу з християнським розумінням любові. Йдеться про акт, що пориває з логікою володіння, що потребує неможливого, виходу по той бік, поза межі реальності, який водночас стикає суб’єкта лицем до лиця з власною тривогою, травмою та нестачею. Це керований бажанням ризик, який вимагає самозречення і натяк на який наявний навіть у сконструйованих психоаналітичних взаєминах переносу.
