Суспільство — не гра з нульовою сумою, і зростання добробуту, прав і свобод для одних людей не означає автоматичного зменшення добробуту, прав і свобод для інших. Досвід розвинених демократичних суспільств показує, що розширення прав для тих, кого досі маргіналізували, нічого не забирає в раніше домінантних груп, навпаки — робить суспільство комфортнішим і безпечнішим для всіх. Утім, емансипація одних означає ліквідацію або суттєве зменшення привілеїв для інших (як матеріальних чи соціальних, так і ефемернішого, але не менш важливого «відчуття власної значущості»), і за ці привілеї люди готові видерти очі ближньому своєму. У цьому немає логіки з погляду суспільства й історії, але це відбувається знов і знов, із будь-якого приводу, будь-де.
Скажімо, кому буде гірше, якщо жінки матимуть право голосу, отримають доступ до всіх гілок влади, освіти, професійного розвитку, зможуть носити штани, їздити на велосипеді, мати власність і рахунок у банку? Та всім буде краще, звісно, зокрема й чоловікам: із ними розділять тягар відповідальності за все на світі; вони отримають реальні вигоди від стабільнішого й розвиненішого суспільства, де освіту, професійні навички й силу вирішувати мають, умовно, не 50, а 100 % громадян. Але згадайте, як болісно реагували на ці зміни навіть у Європі, як усі — від політиків до вчених — волали про нібито питому неповноцінність жінок, як ми досі відкашлюємо з кров’ю різноманітні «залишкові явища» нерівноправності та як, зрештою, гальмується (чи й стрімко відкочується назад) процес емансипації жінок у найбільш консервативних суспільствах світу.
Імовірно, європейській жінці ХІХ сторіччя наше суспільство здалось би в певному сенсі утопійним. А чоловікові з того часу? Та навряд: якщо вірити сатиричним текстам кінця ХІХ століття, сучасна ситуація ніяк не вклалась би в його уявлення про «спільне благо». І хтозна, з чого він більше здивувався б, якби потрапив у сьогодення: із того, що ми можемо говорити з людиною на іншому краю світу за допомогою маленької кишенькової машинки, чи з того, що жінки в джинсах і футболках гуляють собі вулицями, сидять наодинці в кафе, водять авто, годують маля грудьми на лавочці у парку. Але сучасні чоловіки, які виросли за останні десятиліття, аж ніяк не відчувають, що все це непоправно руйнує якісь прекрасні ідеали і відбирає у них права і свободи — наприклад, свободу порядкувати статками подружжя як своїми, право на вирішальний голос у родині, свободу бити і ґвалтувати дружину, право забороняти їй робити щось і примушувати її до чогось; усе це досі здається прийнятним багатьом людям, але вже не належить до загальновизнаних і юридично захищених привілеїв. Для раніше маргіналізованих груп усунення таких привілеїв стає рухом у бік утопії. Для колишніх еліт — навпаки. Будь-яка мрія про кращий світ зіштовхується з інтересами привілейованих груп і перетворюється на особистий жах для тих, хто вже ідеалізував своє священне право на поточний стан речей і власне місце в ньому.
Суспільство, у якому всі всім задоволені, — або брехня, або мертвота.
Із другого боку, кожна спроба утопії рано чи пізно стає затісна для когось. Нам дико читати більшість старих літературних утопій — такими обмеженими й незатишними (а часто зовсім неприйнятними) вони здаються сьогодні. Уявлення про справедливість і належні права та свободи еволюціонують швидше, ніж будь-які реальні державні устрої, і ті мусять постійно «наздоганяти». Досконале суспільство за замовчуванням не може бути суспільством, де все організоване «як краще», бо ми й самі не знаємо сьогодні, як буде краще завтра. Ми уявлення не маємо, які питання раптово актуалізуються для нас через рік, два, десять, чого ми будемо добиватись і вагомість чого пристрасно доводити іншим. Суспільство, у якому всі всім задоволені, — або брехня, або мертвота.
Саме тому утопії в художній літературі й кіно — зникомий вид. Світ, у якому «все добре і всім добре», здається наївним, нецікавим — і неправдивим. Утопії, орієнтовані на дітей («Незнайко в Сонячному місті» Миколи Носова, цикл Кіра Буличова про Алісу Селезньову тощо), іще якось працюють, бо їхню поверховість можна виправдати тим, що саме таких наративів і потребує аудиторія. А от «дорослі» утопії («Полудень, XXII сторіччя» братів Стругацьких, «Гра в бісер» Германа Гессе тощо) викликають багато серйозних запитань, навіть якщо нам дуже подобаються певні аспекти змальованих у них суспільств і загальний напрямок їхнього розвитку.
Одна з найцікавіших літературних утопій — це «Знедолені» Урсули Ле Гуїн, яка вже підзаголовком «Суперечлива утопія» («An Ambiguous Utopia») натякає на те, що просто не буде. Авторка намагається в межах однієї планети Анаррес уявити справедливе суспільство, не засноване на насильстві, терорі, репресіях, примусі, агресивній пропаганді, брехні тощо. Це реалістичний, серйозний, добре деталізований і тим надзвичайно цікавий світ, через призму якого можна проаналізувати саме питання можливості існування такої утопії та осмислити свої відчуття щодо неї. А відчуття справді суперечливі: з одного боку, ти розумієш важливість такого суспільства, поважаєш і часом навіть любиш його, а з другого, цей світ здається темним, тяжким, а головне — обмеженим. Його мешканці змалку добре засвоюють дозволені рамки й суворо дотримуються їх, щоб нічим не порушувати суспільного ладу й загального добробуту. «Свобода — це усвідомлена необхідність». Це дуже добре, про це мріємо всі ми щодо наших суспільств — але текст показує, як така індоктринація автоматично обмежує індивідуальний світогляд і неминуче «забюрократизовує» всі адміністративні органи, хай які неформальні. Окрім того, нікуди не зникає проблема зовнішніх впливів. Планета Анаррес не тримає нікого силоміць, але мусить відгороджуватися від навколишнього світу — не те щоб «залізною завісою», та все ж старанно уникаючи контактів навіть із найближчими сусідами, звичайними недосконалими суспільствами, схожими на наші. А проте існування анарреської утопії можливе лише завдяки цьому сусідству — бо хаотичний, несправедливий, часто жорстокий до людей світ усе-таки більш гнучкий і відкритий до всього: свободи підприємництва, свободи думок, свободи експериментів. Він більш непередбачуваний і бурхливий, у ньому маса дурниць, шахрайства, конфліктів, непотрібного сміття, але все це робить його живішим і багатшим. І сюди, врешті-решт, можуть утекти люди, яким на Анарресі стає нестерпно. Утопія «Знедолених» доволі реалістична, ти віриш, що люди можуть так жити і що таке суспільство має багато цінного, та разом із головним героєм прагнеш вирватися з нього, «переростаєш» його в якийсь момент.
І навпаки, будь-яка антиутопія — це перш за все здійснення утопійних мрій певних людей. Цей жанр часто розглядають як наративи про абсолютно жахливе суспільство, де всім погано, де «все пішло не так», але насправді будь-яка антиутопія — як нафантазовані історії з книг і кіно, так і реальні історичні прецеденти — це чиясь реалізована утопія. Для Командорів у «Оповіді служниці». Для партійної еліти в Радянському Союзі, Північній Кореї, Китайській Народній Республіці. Для талібів у Афганістані. Для влади Росії в окупованому Криму. Для Кадирова і його численної родини в Чечні. Для різноманітних моторол і гіві в «народних республіках». Те, що перетворює життя багатьох людей на пекло, — це їхній особистий рай. Вони всім задоволені.
«Перша людина в космосі» нерозривно пов’язана зі зламаною щелепою Корольова і «шарашками».
Ба більше, ідеологи й конструктори цього «чудесного нового світу» зазвичай щиро впевнені, що так «краще» для суспільства загалом, для його існування тут і зараз і для історичного поступу. А незадоволені… Що ж, «краще ніколи не буває для всіх. Комусь завжди гірше». Станіслав Асєєв у книжці «“Світлий шлях”: історія одного концтабору», посеред описів неймовірного, нелюдського жаху, який мусив пережити, з аналітичним відстороненням зазначає: «“Ізоляція” — це межа, переступивши яку, людина почувається Богом, чинячи як диявол». І це важливий ключ до розуміння антиутопійної трансформації суспільств. Їхні очільники відчувають свою моральну та історичну рацію, впевнені у справедливості мети, вірять у те, що працюють «на благо суспільства», навіть якщо визнають, що шлях до цього блага жорстокий і кривавий.
Найрозвиненіші системи такого типу обов’язково навчаються маніпулювати підпорядкованим суспільством, схиляючи більшість населення повірити в утопійність (чи принаймні безальтернативність) свого існування. У найтяжчих випадках це доходить до макабричних парадоксів — коли Сталіна щиро люблять, захищають і виправдовують і ті, чиї родичі були репресовані, і ті, хто сам потрапив у м’ясорубку його фантазій про кращий світ (як дотепно і страшно висловився Лев Рубінштейн, «Сталіна люблять досі. Люблять завзято і пристрасно. Люблять солодко й похмуро. Шалено і ніжно. Люблять не серцем або, не дай боже, мізками, а чимось надійнішим — переламаним хребтом, відбитою селезінкою і відшмаганою дупою. Така любов міцніша»). Ба більше, пропагандистські маніпуляції із суспільною свідомістю, як ми зараз бачимо, здатні створити відчуття ностальгії до відверто антиутопійного радянського режиму навіть у того покоління, яке народилося вже після розпаду Союзу. Ці люди мають змогу легко дізнатися про це суспільство та його страшні злочини, вони живуть у вільному світі з відкритими кордонами, їх виховують у дусі критичного мислення й аналітичного підходу до публічно доступної інформації — і все-таки «смачний пломбір», «перша людина в космосі» й «переможці фашизму» якимось чином витісняють із їхніх голів усе інше. Можна знов і знов пояснювати, що «смачний пломбір» існував паралельно з хронічним голодом, вічними «карточками» на хліб, колгоспним рабством і браком базових речей на кшталт туалетного паперу; що за красиве мармурове метро в Москві платили десятиріччями життя в запліснявілих бараках мільйони людей; що індустріалізація в інших країнах успішно відбувалася без гулагів; що «перша людина в космосі» нерозривно пов’язана зі зламаною щелепою Корольова і «шарашками», а «переможці фашизму» нічим, окрім газових камер і крематоріїв, від цього фашизму не відрізняються — але не допомагає. Це — непереборна сила утопії. Віри в прекрасне справедливе суспільство, до якого нібито ми вже колись наблизились і від якого наче не так вже й далеко відійшли. Простягни руку — й торкнешся кінчиками пальців.
Саме тому мені здається, що термін «дистопія» значно точніший і універсальний, ніж традиційний «антиутопія». «Антиутопія» — нібито антитеза до «утопії», приклад суспільства, де «все погано і всім погано». Насправді ж як реальні антиутопійні суспільства, так і художні роздуми на цю тему показують світ, у якому завжди є щирі й натхненні ідеологи світлого шляху, люди, які самовіддано працюють над утіленням уявлень про майбутнє щасливе життя, навіть якщо для цього тут і зараз потрібні вбивства, тортури, зґвалтування, промивання мізків, залізна завіса, терор, газові камери, табори смерті, депортації, геноцид і що завгодно ще. І тому варто говорити про дистопію як утопію, у якій щось пішло не так. Подібно до термінів «дисфункція», «дисбаланс», «дискомфорт», «дистопія» вказує на суперечливість і різноспрямованість відхилень від нормального, природного порядку речей. Скидається на те, що дистопії охоплюють і те, що ми вважаємо утопіями, і те, що традиційно називаємо антиутопіями. Кожен із цих «розладів» — це патологія, у якій чиїсь уявлення про прекрасне утілюються через обмеження прав і свобод (чи й фізичне винищення) інших людей. Зазвичай ні до чого доброго це не призводить, тому антиутопійні сценарії (видимо негативні) превалюють над утопійними (видимо позитивними) як у реальному житті, так і в уявних світах. Проте що далі замислюєшся, то більше вони схожі на два боки того самого явища.
