Отець Петро Балог OP коротко переповідає історію бібліотек і ділиться особистим досвідом власника книгозбірні. Книжки на полицях живлять наш дух і розум і «нагадують, як багато ми ще не знаємо». Вони навчають дослухатися, ставити під сумнів свою всеобізнаність і отримувати втіху від того, скільки незвіданого є довкола. Тому непрочитаних книжок не варто боятися: вони безмірно цінні для інтелектуального смирення.

Ольга Максимчук ділиться досвідом роботи в одній із найбільших українських бібліотек: звуками, запахами, повсякденними справами штибу перевірки рівня вологості повітря, загадковими трапунками, яким урешті-решт знаходяться раціональні пояснення, і несподіваними знахідками, історії про які «надають розміреній, одноманітній роботі з фондами детективного відтінку». Рутинність роботи – не перешкода для приємного відчуття незвіданого, «що виникає перед розгортанням іще однієї, “нової” старої книжки».

Марцін Напюрковський пише про знематеріальнення слів, яке почалося з винайденням письма та, схоже, досягло кульмінації зараз, коли тексти перейшли у віртуальний простір. Сьогодні вже не можна позбутися ідеї, просто ліквідувавши її носій: «Спалити Кіндл, щоби знищити його вміст, – те саме, що розтовкти дзеркало, сподіваючись умертвити людину, у ньому відбиту. Символічне насильство щодо слів нині стає проблематичним. Це, звісно, не означає, що воно зникне. Є чимало вказівок на те, що його радше перевинайдуть».

Електронні книжки не горять, та Катя Рудик розповідає про те, що таки горіло, – три українські бібліотеки, які стали жертвами пожеж: напів міфічну книгозбірню Ярослава Мудрого, що містилась у Софійському соборі, бібліотеку Києво-Печерської лаври й бібліотеку Києво-Могилянської академії. Сьогодні можна хіба з більшою чи меншою ймовірністю припускати, стали вони жертвами погодних умов, навмисних підпалів чи звичайного недбальства, але тим цікавіше дослухатися до цих історій, розказаних через книжки, яких більше нема.