Звісно, варто зважити ще й на жанр. Справа-бо не просто в розмірах, а в сукупності вражень і відчуттів, які народжуються з великих книжок. А «Міддлмарч» – це зразковий вікторіанський роман: затишний, повільний і багатовимірний. Посібник дбайливо підказував, що на його читання має знадобитися 26 годин – тобто трохи понад 12 тисяч слів на годину. Реалістично, якщо не дуже відволікатися на співпереживання персонажам чи красу стилю, і по-студентськи економно. Сумніви щодо сенсу читання вікторіанських романів на швидкість – це розкіш, яку можна дозволити собі вже після іспиту.
Та саме в таких ситуаціях вдається оцінити, скільки ми читаємо насправді, і це може бути коштовний досвід. «Я останнім часом зовсім не читаю», – поширене відчуття, і не завжди вдається з першого погляду визначити пропорції слушності й хибності в ньому. 2009 року дослідники з Каліфорнійського університету опублікували працю, де йшлося про те, що доросла людина споживає в середньому 100 тисяч слів на добу. Тобто Біблію за вісім днів – і здебільшого в фоновому режимі. Нейробіологиня Меріен Вулф, згадуючи це дослідження у книжці зі зворушливою назвою «Читачу, повертайся додому» (0,25 «Міддлмарча»), наголошує на виклику, який постає з такої гіпернасиченості: це не найсприятливіша для глибокого думання ситуація. Ми постійно перебуваємо в інформаційному потоці – інша річ, чи залишається в нас щось із того, що він несе. Ми безупинно читаємо – інша річ, чи достатньо осмислено, щоб це нам щось давало.
Щоб, як формулює Меріен Вулф, отримана інформація ставала знаннями, а знання – мудрістю, необхідне підґрунтя, уже закладене в нашій свідомості, основа, здатна втримати нові структури. Про це поетично пише Альберто Манґуель: жоден текст не починається з нічого й сам на собі не закінчується. П’єр Байяр у пораднику «Як говорити про книжки, яких ви не читали» (0,15 «Міддлмарча») ставиться до нечитання вкрай оптимістично, однак і йому не вдається втекти від думки, що не читати якихось текстів – та ще й говорити про них – можуть собі дозволити особи з чималим запасом прочитаного й усвідомленого.
Зв’язок якості мислення з якістю читання виявляється фізіологічною правдою, яка вимагає постійної роботи: аби глибоко думати, потрібно глибоко читати.
Проблема лише в тому, що таким основам ніде взятися без нашої безпосередньої участі. «Читачу, повертайся додому» – розвідка про те, як змінюється читання в епоху інтернету, – розпочинається з простої тези: люди не створені для того, щоб читати. Наш мозок не має генетичної «читальної мапи», тобто спеціальних мереж, відповідальних за читання, і те, як вони вибудовуються в кожної окремої особи, залучаючи зорові, мовленнєві й моторні центри, залежить від численних факторів: писемності, форми та змісту текстів, носіїв, якими ми послуговуємося, формаційного середовища. Навчаючись читати, ми переналаштовуємо нейронні мережі – і не раз і назавжди в якомусь ранньому віці, а повсякчас. Зв’язок якості мислення з якістю читання виявляється фізіологічною правдою, яка вимагає постійної роботи: аби глибоко думати, потрібно глибоко читати.
Того самого року, коли американці опублікували дослідження про споживання слів, із посиденьок трьох вишукано розумних чоловіків – Жана-Філіпа де Тоннака, Умберто Еко й Жана-Клода Кар’єра – народився текст під назвою «Не сподівайтеся позбутися книжок» (0,22 «Міддлмарча»). Їхні розмови увиразнюють ідею, яку Меріен Вулф обрала за назву своєї праці: ця трійця говорить про книжки як про щось, що приносить радість і душевний затишок, до чого повсякчас хочеться повернутися, у чому почуваєшся як удома. А конкретно про книжки-кодекси – як про досягнення, спроможне зрівнятися з колесом і ложкою: «один раз винайшли – і покращити вже неможливо».
Сама друкована книжка, звісно, глибокого читання не забезпечить, а електронна – не знищить; проте носій таки може вплинути на сприйняття. На зовсім побутовому рівні йдеться, наприклад, про розпорошення уваги: електронна книжка – це ніколи не просто одна книжка, і перемкнутися з неї на будь-що інше значно легше, ніж відкласти паперову. Та дослідження мозку говорять про більше. Торкаючись фізичної книжки, відчуваючи її вагу, гортаючи сторінки, ми тілесно контактуємо з нею – і це сприяє зосередженню. Сприймаючи книжку як завершений фізичний об’єкт, можемо краще схопити зміст: наприклад, піддослідні, які читали історію з лінійним сюжетом на папері, згодом точніше відтворювали її хронологію, ніж ті, хто послуговувався електронними версіями.
Торкаючись фізичної книжки, відчуваючи її вагу, гортаючи сторінки, ми тілесно контактуємо з нею – і можемо краще схопити зміст.
Утім, ситуація не була б така складна – і цікава – якби йшлося суто про перехід до інших носіїв. Проте на читання впливають ще й величезний обсяг і клаптиковість текстів, які нас оточують: ми ковзаємо поглядом по діагоналі, прогортуємо, вихоплюємо окремі слова чи фрази. Здебільшого це виправдано (це, визнаймо, нерідко виправдано і щодо друкованих книжок), але Меріен Вулф нагадує про підступну пластичність мозку: якщо читати тільки так, нам скоро стане незручно читати по-іншому. Пропонуючи перевіряти глибину читання творами з багатим словниковим запасом і складними синтаксичними структурами, дослідниця розповідає про експеримент, який поставила на собі. Він полягав у тому, щоб узятися за (паперову) «Гру в бісер» (0,6 «Міддлмарча»), один із найважливіших текстів своєї юності, і поглянути, як піде. Спершу вона була вражена з того, що колись любила цю заплутану, нестерпно повільну книжку. Потім – з того, як змінилося її читання; а вона ж саме на цій сфері спеціалізується, мала б розуміти краще. Цікаві досліди закінчилися добре: після двох тижнів цілеспрямованого вгризання в роман відчуття клаустрофобії й безсенсовності минуло і «Гра в бісер» знову стала домом. І справа тут виявилася не в папері, а в усвідомленні.
Це важливо, бо нейробіологи мають не тільки погані новини. Складно уявити, як думатимуть люди через два покоління після нас, але вже зараз можна припустити, що адаптивність і гнучкість стануть їм у пригоді – а виховувати це можуть якраз електронні носії. Стівен Кінг якось сказав, що завадити авторові писати дуже легко, достатньо всього-на-всього щопівгодини відволікати його якоюсь дрібничкою. З людьми, звиклими до швидкого перемикання в електронному просторі, скоїти таке вже значно складніше: вони менш схильні втрачати концентрацію і здатні швидше занурюватися в нові завдання. А щоб одним із таких завдань завжди міг стати великий і непростий текст, із яким нікуди поспішати, потрібно осмислено ставитися до читання, формуючись самим і формуючи наступні покоління читачів – утім, нічого вкрай оригінального.
Тож чи зміниться читання «Міддлмарча», якщо замінити паперову книжку цеглинного формату електронною? Так, каже особистий досвід, із електронною версією засинати безпечніше. Так, каже Умберто Еко, з комп’ютера не почитаєш у ванні – хоча ця теза показує, як швидко старіють роздуми про технологію. Так, каже Меріен Вулф, бо зазнає змін тактильний вимір спілкування з книжкою. «Читання пальцями» – це не тільки приємна дрібниця, за якою ностальгують паперові душі, а й додаткова можливість зануритись у текст усім організмом, якої електронні носії наразі не пропонують. А з іншого боку, ні: екран – як і папір, як і глина чи папірус раніше – це засіб, який дозволяє зустрітися з текстом і збудувати читацький дім, куди можна повертатися та звідки вирушати на пошуки нових пригод. Результат же залежить від терпіння та праці, які ми готові присвятити цій справі.
