Молода німецька пара опиняється в Сантяґо-де-Чилі: художник і фотограф Даніель живе тут кілька місяців, а стюардеса Лена відвідує його між рейсами. Коли владу в Чилі захоплює Авґусто Піночет, Даніеля, який малював плакати на підтримку соціаліста Сальватора Альєнде, заарештовують і ув’язнюють у місці з іронічною назвою – колонія «Діґнідад», колонія «Гідність». Це тоталітарна секта, закрита спільнота, на територію якої вивозять супротивників режиму Піночета. Лена, довідавшись про долю Даніеля, вирішує добровільно вступити до спільноти, щоб знайти й визволити його.
Офіційна назва колонії – «Благодійне й освітнє товариство “Діґнідад”». Це німецьке поселення заснував Пауль Шефер, колишній медик вермахту. Шефер запровадив у колонії диктатуру з суворими правилами, важкою працею й повною ізоляцією від зовнішнього світу. Поселення не підпорядковувалося чилійській владі, проте співпрацювало з режимом Піночета: сюди звозили арештантів і викрадених опозиціонерів. Потрапивши до колонії, байдуже, добровільно чи ні, людина вже не мала права її залишити.
«Шефер розуміє, що сім’я дає нам дім, відчуття захищеності. От він і руйнує сім’ї: відділяє жінок від чоловіків, дітей від батьків. Його сила в цьому». Цей принцип, про який говорить головний герой фільму, виявився надзвичайно дієвим, ставши одним із засобів досягнення ідеальної дисципліни, зразкового послуху, беззаперечного поклоніння лідеру. Проте навряд чи все це було б можливе без самого Шефера. В одній сцені він каже Піночетові, що катувати може будь-хто, а от зламати людину, не завдаючи їй фізичного болю, – це мистецтво.
Методом Шефера була психологічна маніпуляція на кількох рівнях. По-перше, це гра на релігійних почуттях людей: створивши образ пастиря-месії, диктатор отримує права на повний контроль, емоційний і фізичний, над «паствою». У таких умовах кожен акт спротиву можна назвати гріхом, покарання – вигнанням диявола, а ката – дбайливим батьком, який прагне тільки блага. По-друге, це демонстрація сили: публічні покарання знеохочують потенційних бунтівників, ламають їхню волю, а практика колективного побиття об’єднує всіх учасників розправи, стаючи їхньою спільною відповідальністю. Шефер також маніпулював природними людськими інстинктами, придушуючи одні й підсилюючи інші. Він оточував себе чоловіками, для яких був кимось штибу вождя-напівбога, жінок же принижував і прищеплював відразу до них.
Якщо розум допомагає тверезо оцінити ситуацію, то перемогти страх і опиратися тому, хто має владу й силу, героїв спонукає любов.
Фільм можна назвати історичним трилером. Напруга не полишає глядача від моменту, коли Лена потрапляє до колонії. Здається, кожен її крок відомий Пієві (так Шефера називали мешканці колонії). Тьмяне світло, у якому все здається сірим, створює атмосферу відчаю й безвиході. Знімальній групі вдалося добре передати відчуття нічного жахіття, від якого неможливо прокинутися. Саме в такому стані перебуває героїня: потрапивши всередину, вона вже не належить собі й не може повернутися до зовнішнього світу.
Події фільму скидаються на моторошну антиутопію, проте реальні події в ньому зображені доволі достовірно. Колонія «Діґнідад» проіснувала 40 років (з 1961 до 1991), і за цей час живими з неї вдалося вибратися лише 5 особам. За розбещення 26 дітей і насильство над мешканцями поселення Шефера засудили 1997 року, проте до в’язниці він потрапив лише 2005, де помер за п’ять років.
Фільм знятий досить просто, у ньому мало кінематографічних деталей і слабка драматургія, а проте він вартий уваги бодай тому, що змушує замислитися про деякі нюанси цієї історії. Насамперед це опір і його брак. Лена й Даніель, які знають, що таке нормальне життя, і будь-яким коштом прагнуть повернутися до нього, не піддаються страху саме тому, що мають цю мету. Для них Шефер – це однозначне зло, яке треба здолати, тому вони спроможні чинити опір його психологічному впливу. Тимчасом залякані мешканці колонії сприймають усе, що там коїться, як звичне й нормальне, тож для них нема підстав пручатися.
З цього погляду цікавий персонаж Урсули – дівчини, яка прожила в колонії все життя й усе-таки наважилася на бунт. Що підштовхнуло її до втечі? У кількох сценах повторено думку, що розумні люди – небезпечні. Саме це відрізняє Лену, Даніеля й Урсулу від інших мешканців «Діґнідаду»: вони розуміють більше, ніж дозволено. Такі люди не зможуть довго виживати в колонії: по-перше, добробут Шефера ґрунтується на бездумній зомбованій масі прихильників; по-друге, критична оцінка подій не дозволяє піддатися владним маніпуляціям. І якщо розум допомагає тверезо оцінити ситуацію, то перемогти страх і опиратися тому, хто має владу й силу, героїв спонукає любов. Саме любов до Даніеля змусила Лену прийти до такого страшного місця, як колонія «Діґнідад». І саме любов до своєї ще не народженої дитини підштовхнула Урсулу звідти тікати.
Щаслива втеча героїв здається чимось фантастичним з огляду на всі заходи безпеки, що були вжиті на території колонії. Проте навряд чи це романтизація подій заради гепі-енду. Усе-таки Шефер мав слабке місце – безмежну віру в свої можливості. Він навряд чи вірив у якусь вищу силу – релігія для нього була методом впливу на людей; проте вірив у себе та свій «талант», майстерність психологічної маніпуляції. Такий лідер просто не зможе визнати, що хтось виявиться розумнішим та зможе чинити йому опір на його ж території. Мабуть, тому він не помічав удаваної розумової неповноцінності Даніеля, прихованих мотивів Лени й «нормальності» Урсули.
Зрештою, саме завдяки таким «мізкуватим» людям, як герої стрічки, вдалося викрити Шефера. Але в колонії залишалася та більшість, яка до кінця, навіть після втечі й ув’язнення тирана, не розуміла, у чому його провина. І саме ця більшість довірливих і заляканих мешканців колонії уможливила її діяльність. Колонія «Діґнідад» існує й досі, відома як «Вілла Баварія». Місцеві мешканці, колишні сектанти, влаштовують там фестивалі німецької культури й розвивають туризм. І це, мабуть, одна з найбільш дивних і хворобливих туристичних принад на планеті.
