Смішна ситуація? Аж ніяк. За не вельми серйозним на перший погляд питанням про одяг тих, кого давно нема, але хто став цементом українського героїчного міфу, ховається проблема правди і спотвореної, вкраденої пам’яті.
Дізнатися про ширину козацьких штанів можна кількома шляхами. Через історичні монографії та розвідки (найскладніший спосіб, що пасуватиме небагатьом). Через кінематограф (звісно, коли в команді є хороший історичний консультант: скажімо, у «Пекельній хоругві», одному з популярних фільмів 2020 року, на козакові були шаровари у стразах). Через популярну літературу (якщо Андрій Кокотюха напише козацький трилер із докладним описом одягу). І через фестивальний рух.
Бо серед тисяч вусатих голочеревих дядьків у китайських атласних шароварах і зі шпичакуватими напульсниками усе-таки трапляються реконструктори у дбайливо змайстрованому одязі. Місця треба знати.
Чи не найякісніше козацькі костюми й побут відтворює київське товариство військово-історичної реконструкції «Печерська сотня». Ходять човнами-довбанками по Десні та Пслові, вручну виготовляють порохівнички, взуття і шкіряні гаманці, беруть участь у наукових конференціях і їздять на численні фестивалі, присвячені подіям XVII сторіччя. І майже скрізь терпляче відповідають на запитання про костюми й озброєння козаків. Такі собі українські «MythBusters».
Чи відбудеться цьогорічний фестивальний сезон, поки що не знає ніхто. Надія – вона ж помирає останньою. Але хочеться вірити, що є шанс побачити щось із осінніх заходів. Як подолянка, я найкраще знайома саме з подільськими подіями, серед яких найдовшою історією може похвалитися щорічний міжнародний фестиваль «Schola Militaria» («Військова школа»). Його з 2005 року проводять наприкінці вересня в Кам’янці-Подільському, щоправда, під різними назвами: колись «Terra Heroica», пізніше – «Земля героїв». Сюди приїздить по кількасот реконструкторів із України, Польщі, Словаччини, Білорусі, щоб таборувати з пишними бенкетами у Старій фортеці, слухати барокову музику у виконанні «Хореї Козацької» Тараса Компаніченка, відбувати муштру в замку (як школа, то школа), а потім через усе Старе місто вирушити на бій, що зазвичай відбувається під Замковим мостом, на березі Смотрича. І палають селянські хатки, і гуркочуть гармати, і шаленіють гусари на конях, і відбивають подільських бранок у ворогів козаки. І підскакують від мушкетних пострілів нервові панянки серед глядачів. Масштабно, гарно – й абсолютно безоплатно для публіки, навіть вечірні концерти «Хореї Козацької». Чи прокидається від цього в душі пам’ять предків? Спробуйте дізнатися самі – для авторки цих рядків метод спрацьовує точно.
Ще один сеанс розвіювання міфів і прикликання генетичної пам’яті – щорічний весняний «Історичний пікнік», який військово-історичне товариство Кам’янця-Подільського влаштовує на відкриття туристичного сезону. Тут усі охочі можуть спробувати давні страви й зовсім не гірке пиво, написати листа гусячим пером, оздобити тканину орнаментом і так далі. Десь працюють ковалі, поруч у велетенському казані фарбують натуральними барвниками штани (цікаво, шаровари чи вузькі шоси?), деінде босоногі хлопці місять глину для саманної хати, а ще далі над дивною посудиною чаклують чоловіки – женуть бражку за середньовічними технологіями. Керує цим кольоровим веселим процесом Гайдук, за паспортом – Олександр Заремба, історик, полум’яний реконструктор і директор місцевого музею-заповідника. Минулого року «Пікнік» виріс до самостійного фестивалю, присвяченого середньовічній подільській історії: турніри лучників, двобої на мечах і списах, прекрасні дами – усе те саме, що й на європейських середньовічних ярмарках, але з українським акцентом. Організатори дуже прискіпливо ставляться до відтворення одягу, тому учасники проходять своєрідний фейсконтроль: ніяких швейних машинок і штучних матеріалів, навіть окуляри мусять відповідати обраному періоду.
А якщо хочеться чогось, не такого заглибленого в порохняву століть? Популярна тема патріотичних заходів – визвольні змагання українського народу 1918–1919 років. Фестиваль «Остання столиця» відбувається в Кам’янці-Подільському на День Незалежності, нагадуючи, що саме тут найдовше перебували уряд УНР і голова Верховної Директорії Симон Петлюра. Вінниця масштабно святкує 14 жовтня, на День козацтва: з панцерниками на вулицях, із боєм у парку. За схожим сценарієм, але в західноукраїнських декораціях, на Тернопільщині згадують переможну Чортківську офензиву – наступ Української галицької армії на польські позиції, унаслідок якого в червні 1919 року ворогів було відтиснуто далеко на захід. Чи варто щороку відтворювати ті самі бої в тих самих містах? Варто: це не лише наповнює серця гордістю за минуле народу, а й знайомить глядачів з історією. У перші роки хлопців у сірих одностроях стрільців часто запитували, «наші» вони чи «фашисти». Тепер уже знають.
Гаразд, а для пацифістів щось є?
Фольклорні й етнографічні фестивалі часто скоріше відлякують виставками районних досягнень і уніфікованими виступами народних колективів із сільських будинків культури. Але й там можна знайти щось справжнє, автентичне. Майже напевно зачепить душу фестиваль борщівських вишиванок, який щороку відбувається наприкінці вересня в Борщеві Тернопільської області. Україна багата техніками вишивання: їх близько сотні. Із цієї сотні в Борщівському районі використовують понад п’ятдесят. Але найзнаменитіше – майже втрачене вишивання колодками: чорними товстими нитками на дуже грубому полотні з нечастими кольоровими вкрапленнями; нитки від прання розпушувалися, роблячи візерунки об’ємними, мало не махровими. Найкраще знайомитися з вишиваними родзинками в міському краєзнавчому музеї, де до свята відкривають виставку сорочок. Та можна й просто на вулицях райцентру: жінки з гордістю носять столітні сорочки. Одна немолода пані з села Більче-Золоте розказувала про свою вишиванку: «Бабця померла в 75 років, і було це 36 років тому, а в цій сорочці вона заміж виходила!» Найцінніших екземплярів не носять, їх демонструють на стендах сіл – так, знову стандартні етнофестивальні стенди, але від цих складно відійти. І пробирає до кісток, коли сотні чоловіків і жінок, дівчат і хлопців у стародавніх вишиванках танцюють на міській площі «баламута», польку та «канаду».
У фестивалі вишиванок, наче у скриньці, захований іще один – «Борщ’їв». І здогадатися, яка там тематика, дуже просто. Сорок видів подільського борщу – хоч із грибами, хоч із пампушками – для всіх, хто, крім духовного голоду, відчує звичайний. Бо часом голос предків промовляє і через смакові рецептори.
