Шановні читачі!
У попередньому номері, присвяченому містам, ми писали про те, що люди намагаються обжити місто, емоційно залучаючись у нього, наповнюючи окремі місця особистими сенсами. Завдяки цьому анонімне місто стає «моїм». Аналізові цього процесу присвячений новий номер «Вербуму», у якому ми хочемо придивитися, як «бетонна пустеля» перетворюється на «рідне місто».
Перший текст – це продовження роздумів антрополога Марселя Енаффа про виникнення міст. Він показує, що міста пов’язані не тільки з матеріальною культурою: вони мають також значний символічний пласт. Уже від моменту появи міста були своєрідними пам’ятниками – монументами, які віддзеркалювали всесвіт, творіннями рук людських, а водночас помешканнями богів, інструментами й образами. Сфера символіки – не тільки релігійної – це один із головних аспектів формування міста.
Єва Бучек звертає увагу на те, що Церква добре усвідомлює негативні явища, пов’язані з сучасними урбанізаційними процесами. До цієї теми не раз звертався Папа Франциск, зокрема в енцикліці «Laudato si’». Містяни мають бути активно залучені в творення свого життєвого простору, однак найбільшу відповідальність за життя інших мусять відчувати ті, кому належить влада вирішувати, якими будуть міста. «Мало прагнути краси проекту – значно цінніше служити іншим різновидам краси: якості життя людей, їхній гармонії з середовищем, зустрічі та взаємній допомозі», – цитує Папу авторка.
Останній текст безпосередньо стосується міст, у яких ми живемо. Про радянський бруталізм розповідає Євгенія Губкіна, яка у співавторстві з Олексієм Биковим написала книжку, присвячену українській архітектурі 1955–1991 років. Звертаючи увагу на ідеологічні підстави радянського будівництва, автори видання наголошують на потребі зберігати будинки, зведені в той час, як частину історичного досвіду. Адже минуле й майбутнє об’єктів радянського бруталізму в Україні – це відбиток нашої історії, того, що з нами відбулося й відбуватиметься.