Щоб дійти до школярів і школярок, підручники та програми підлягали низці експертиз на рівні змісту й форми. Навчальна література мала стати сучаснішою (бодай містити більше творів про сучасних дітей і їхні проблеми), зрозумілішою, актуальнішою — зокрема в ціннісному плані.
Однак із антидискримінаційною експертизою підручників для 5-х класів відбувалися дивні речі: за словами експертів, із ними вчасно не розрахувалися, висновки фальсифікували, а гриф «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України» надавали незалежно від висновків комісії. Тимчасом від того, що саме читають діти у 5-му класі, залежить, які цінності в них сформуються, зокрема, у ставленні до людей інших статей, рас, етносів, віроспосідань тощо. Не випадає сподіватися, що толерантність і повага до умовного «іншого» в дітей витворяться якось самі собою. Тож дбати про наповнення програми справді потрібно.
Самотужки опрацювати весь масив підручників для одного — у нашому випадку 5-го — класу непросто. Модельних програм для одного предмета може бути й одна, й сім-десять — а отже, і підручників щонайменше стільки ж (зазвичай більше). Наприклад, модельних програм для 5–6-х класів з української літератури три: їх створили авторські колективи під проводом Валентини Архипової, Таміли Яценко і Марії Чумарної. Перша — найпопулярніша, можливо, тому, що надзвичайно подібна до «старої програми», за якою навчалися в 5–9-х класах до минулого року. Ясна річ, опанувати таку програму учителям значно легше. Їм і так завжди бракує часу, а зараз треба ще й адаптуватися до реалій повномасштабної війни. Тих, хто не знаходить у собі ресурсу на детальне вивчення й запровадження значно оновлених програм, по-людськи цілком можна зрозуміти. Однак це не скасовує того факту, що найпопулярніша програма повторює недоліки попередньої. Наприклад, подає твори про дітей як твори для дітей, концентрується на минулому, а не на сучасності, і транслює застарілі погляди в низці творів.
За програмою Валентини Архипової є три підручники для 5-х класів: власне, від авторського колективу програми, від колективу Віктора Заболотного і від «рок-зірки» підготовки до ЗНО Олександра Авраменка; думаю, зрозуміло, чому останній здобув найбільше вчительських голосів на конкурсі підручників (видання, які набрали понад 40 000 заявок, мають надрукувати за державний кошт). Не беруся оцінювати ці книжки в усіх можливих аспектах — це робота для великого колективу. Так, у мене є питання до добору матеріалу, урочистих заголовків до тем, «калинових» дизайнів і дивних викладів письменницьких біографій (а також — до феєричної добірки прислів’їв у підручнику Авраменка, з якої зчитуємо: бути бідним погано, а багатим — соромно). Так, у підручниках є і безумовно позитивні рішення: елементи інтерактиву, міжпредметні зв’язки, сучасні завдання й ілюстрації (особливо тішить пропозиція написати фанфік до казки). У підручнику Архипової послідовно запроваджують наскрізні змістові лінії (це екологічна безпека, громадянська відповідальність, здоров’я та безпека, фінансова грамотність і підприємливість); тут є врізи про важливість волевиявлення та про права тварин, пропозиція дослідити ціни на крупи після загадок відповідної тематики і навіть пояснення терміна «фейк» на прикладі «Повісті временних літ», де таки чимало художньої вигадки.
Але один момент псує враження: а точно-точно треба доробляти всі справи?
Та в андискримінаційному аспекті, як на мене, експерти й експертки недарма били на сполох. Скажімо, люди з інвалідністю зовсім не представлені як герої творів для 5-х класів — трапляються лише ілюстрації (дівчинка на колісному візку радіє в аквапарку — підручник Заболотного) або врізи з інформацією про досягнення (про паралімпійського чемпіона з плавання Максима Крипака — підручник Архипової). Щодо етнічного чи расового розмаїття матеріал іще скупіший: після прочитання трьох підручників на думку спадає лише переказ «Як Сірко переміг татар», де татари, ясна річ, показані антагоністами. При цьому в жодному з трьох підручників немає навіть куцого коментаря про те, що так, між українцями й татарами було чимало конфліктів, але зараз ми прагнемо до розуміння й спільної боротьби із ворогом. Хіба такий коментар не відповідав би реальності? Натомість маємо застарілу подачу «героїчної боротьби». У цьому переказі, до речі, козаки знищили татар, які спали. Так собі предмет для оспівування, на мою думку.
З оповідання «Запорожці» Нечуя-Левицького всі авторські колективи вилучили слова «жид» і «москаль», що, особливо в першому випадку, здається цілком слушним рішенням. Інша річ, що доцільність уведення цього депресивного й безнадійного тексту в програму 5-го класу дещо сумнівна. Головного героя спіткає низка невдач, він тотально неуспішний в усьому, Україна страждає, славна старовина минула, одну дівчину видали за іншого, а друга перетворилася на калину. У мене, дорослої людини, цей твір викликає бажання гепнути валідолу. Гадки не маю, на що він має надихати одинадцятирічок.
Нарешті, у гендерному аспекті підручники, що називається, посилають суперечливі сигнали. З одного боку, авторські колективи більш-менш успішно вживають фемінітиви, вітаються із п’ятикласниками й п’ятикласницями (а не лише із хлопчиками), говорять про авторів та авторок тощо. У підручнику Архипової є чудовий вріз про досягнення студентки Софії Павлової в захисті довкілля (аналіз стану забрудненості повітря й створення відповідного мобільного додатку); в усіх підручниках є згадки про письменниць і пропозиції почитати їхні твори додатково. Але ж ми, пам’ятаючи себе дітьми, добре знаємо, що додатково в більшості випадків означає «ніколи». В основному тексті підручників таке співвідношення авторів — авторок:
• Архипова: 14 — 1;
• Авраменко: 14 — 2;
• Заболотний: 14 — 1.
Героїнь теж не густо: у підручнику Заболотного згадана Соломія Крушельницька (однак легенда не так про неї, як про силу рідної землі), а в Авраменка — Марія Заньковецька (твір Анни Багряної «Маленька Ляпутета»).
Єдина письменниця, наявна в програмі 5-го класу «в обов’язковому порядку» — це Галина Малик із повістю-казкою «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії». Нагадаю, що це історія про дівчинку, яка жодну справу не доводила до кінця, тому й потрапила до цієї країни. Тут, як можете здогадатися, Алі довелося зустрітися з усіма своїми недоробками і дати їм лад. Аля активна, смілива й усвідомлює важливі речі. Але один момент псує враження: а точно-точно треба доробляти всі справи? А якщо в процесі ти розумієш, що це геть не твоє — або що воно тобі й іншим не потрібне? А якщо на певну справу в тебе вже немає сил? Треба вбитися, але домити посуд? А чому саме на прикладі дівчинки нам показують цю глорифіковану послідовність і — чого приховувати — слухняність?
Подбати про свої потреби й потреби близьких — найперше і часом найкраще, що може зробити людина.
І тут ми переходимо до питання рольових моделей, які юна читачка може побачити в підручниках з української літератури за найпопулярнішою програмою. Набір текстів плюс-мінус однаковий, тому спочатку киньмо оком на програму загалом.
У низці творів молоду дівчину чи жінку показують як:
• жертву, яку треба рятувати («Микита Кожум’яка» Олександра Олеся: герой рятує князівну від Змія);
• нагороду (дівчина-наречена є винагородою для активного і діяльного хлопця у казках «Ох», «Летючий корабель», «Про правду і кривду» і навіть у віршованій казці Василя Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон»);
• рятівницю (легенди «Про Зоряний Віз», «Берегиня», оповідання «Мавка Вербинка» Василя Королева-Старого).
Мавка Вербинка, до речі, активна героїня — але її місія не в тому, щоби боротися зі злом, а в тому, щоб мінімізувати його наслідки (лікувати поранених тварин, наприклад). А героїня легенди «Про Зоряний Віз» — ще цікавіший приклад: дівчинка в посуху несе воду хворій матері, однак так і не доносить, роздаючи всім довкола. За це Бог дає місцині дощ, і це ніби гарна мораль про взаємодопомогу й жертовність, але є одне «але»: вона закріплює віру в справедливість світу. А світ справедливим місцем не є, і подбати про свої потреби й потреби близьких — найперше і часом найкраще, що може зробити людина.
Прикро, що в цих текстах дівчата не постають у дружніх стосунках з іншими дівчатами. Якщо про взаємини хлопців маємо «Чарівний талісман» Всеволода Нестайка, «Федька-халамидника» Володимира Винниченка, у якомусь сенсі — «Дивака» Григора Тютюнника, то про дівчат — із великою натяжкою — говорять лише «Аля в Недоладії» (тут є хіба рішуча Недопопелюшка, яка хоче захистити Алю від антагоністів) і «Мавка Вербинка» (у неї є подруги-мавки — це, власне, й усе). Як на мене, таких текстів рішуче бракує. Адже в п’ятикласниці може скластися враження, нехай і несвідомо: якщо про дружбу між дівчатами ніхто не пише, може, це менш цінне явище?
Зрештою, найбільш рішуча, могутня й успішна персонажка творів для 5-го класу — зміївна з казки «Яйце-райце» (Авраменко подає цей твір як основний текст, а Архипова й Заболотний – як додатковий). Зміївна і магією володіє, і з батьками не боїться конфронтувати, і на роботу наймається, і з дому тікає. І все те знаєте нащо? Аби вийти заміж.
Тому я і говорю про «суперечливі сигнали»: формально підручник робить жінок і дівчат видимими, але фактично надає тексти, які закріплюють традиційні для патріархального суспільства ролі. Для такого ладу «мірилом людини» є молодий білий повносправний чоловік — і розглянуті підручники не спростовують цієї тези, не пропонують розмаїття. У наведених творах чеснотами дівчат лишаються старанність, дбайливість, покірність, самопожертва, метою — заміжжя. Активність, ризик, успіх, боротьба — це для хлопчиків, і це показано як щось круте і варте захвату. Вправи до текстів не пропонують дискутувати про ці тези, а лише закріплюють уявлення про «порядок речей». Ці погляди, м’яко кажучи, дещо застаріли. Засвоєні з дитинства, для дівчат вони можуть стати причиною самообмеження, самогальмування в розвитку, а для хлопців — одним із джерел зневаги до жінок як «трохи недочоловіків». І це точно не ті цінності, які закладала реформа НУШ.
