Власне, з історичних підручників і досліджень ми частіше дізнаємося якраз про події, ніж про їхніх учасників, і від того часом виникає враження, що події — це те, що коїться майже без людської участі: тривають війни, відбуваються геноциди, падають ракети, порушуються права людини. Останні вісім місяців добре показали, що з цим сприйняттям необхідно — хоч і дуже складно — боротися, називаючи речі їхніми іменами й не приховуючи злочинців за безособовими синтаксичними структурами, нехай яким недипломатичним це здається.
Однак так само важливо не втрачати з поля зору людей по інший бік барикад: тих, кого кривдять, нищать, позбавляють вибору. Нам трошки легше дихати, поки ми думаємо про масове поховання в Ізюмі як про абстрактні 450 тіл, а не чотириста п’ятдесят окремих обірваних життів, проте за кожною статистикою стоять людські реальності. Історія — це не щось, що просто стається зі світом; історія — це те, що одні люди роблять із іншими людьми. І що краще ми це усвідомлюємо, то більше маємо шансів зменшити кількість трагедій у майбутніх історіях.
На початку випуску хочемо, втім, нагадати, що людське життя в часі — не єдине; поза ним є також вічність. Отець Матеуш Годек пише про взаємодію минущого й вічного і дає кілька порад, як найкраще використовувати свої швидкоплинні дні з огляду на вічність. Одна з цих порад нині повна гіркого гумору: думати про смерть. Що ж, із цим в українців останнім часом немає проблем.
Як не було їх і в часи Першої світової війни. Ірина Пасько, перечитуючи оповідання Марка Черемшини, натрапляє на болісні аналогії та химерні збіги: «Є режим світломаскування. Є friendly fire. Є масове біженство — із дітьми, старими, тваринами. Є порівняння “прильотів” по обидва боки фронту. І постійний страх за близьких на війні». І, як у кожній хорошій літературі, є також людські історії, зрозумілі нам сьогодні саме тому, що виписані не абстрактно й узагальнено, а з увагою до окремих, живих осіб.
Іще одну особисту історію, вплетену в більший культурний наратив, розповідає Ірина Пустиннікова, пишучи про людяний пізній модернізм Івана Кляпетури — автора численних хотинських вітражів і мозаїк. Монументальне мистецтво радянського періоду — наприклад, мозаїчні зупинки й панно на громадських будівлях, такі собі відповідники сучасних муралів, — часто безіменне; ми знаємо тільки окремі імена майстрів, пов’язані з найвизначнішими творами. Проте й оця провінційна зупинка чи отой вітражик над магазином мали творців і власну унікальну історію.
Останній текст випуску — це фрагмент із дослідження Віктора Петрова про репресованих українських митців, ілюстрацією до якого слугує картина Анатоля Петрицького з лаконічною назвою «Розстріл» (1934). Написаний іще під час Другої світової війни текст побачив світ тільки 1959-го, у діаспорному видавництві, що й не дивно: Петров без дипломатичних евфемізмів говорить про нищівність радянської системи, яка, попри свої лозунги, ніколи не переймалася людськими долями. «Людина?! Це не було передбачено ані статутом, ані програмою ВКП(б)».
