Розпочинається номер із особистих роздумів Костянтина Москальця про людей, які показали йому Божу велич і зродили бажання й самому якомога ближче підійти до святості. Серед них багато уже канонізованих осіб, але не тільки. Автор згадує, як іще за життя Йоана Павла ІІ бачив папу вві сні й відчував тугу за святістю, такою виразною в його постаті, і розповідає про свого діда, який усім життям свідчив про Бога живого. Дивлячись на нього, люди не мали сумніву, що Бог існує, – а це, мабуть, і є місія святих на цій землі.
Єпископ Роберт Беррон описує реакцію сучасних християн на фотографії мощів святого Амвросія, розташованих у міланській базиліці, і, мов на катехитичній лекції, використовує цей привід, щоб заглибитись у католицьку духовність і теологію. Ушанування реліквій часто хибно вважають поклонінням, а збережені тіла святих викликають розмаїті запитання: від «Чому б їм просто не поховати бідолаху?» до «Невже це не лякає дітей?». Однак це не якийсь макабричний звичай, а логічний розвиток доктрини про втілення й виразне заперечення гностичної єресі.
Історія визнання святості починається ще на Голготі, з розкаяного розбійника, бо ж святість якраз і полягає в тому, щоб перебувати з Христом у раю. Та після цього випадку ситуація ускладнюється, бо далі вже люди мусять вирішувати, вважати особу святою чи ні. Отець Петро Балог OP простежує, як формувалися офіційні процедури канонізації в Католицькій Церкві: від встановлення культу мучеників у перші віки християнства й до сучасних канонізаційних процесів, під час яких спеціальна комісія досліджує героїчність чеснот кандидата на вівтар, а по допомогу в доведенні автентичності чудес звертаються до фахівців і науковців.
В останньому тексті випуску Оксана Довгополова міркує про щось, якнайвіддаленіше від святості, – культ особи, детально спиняючись на його сталінській і гітлерівській версіях. Тоталітарні проєкти намагаються імітувати релігійні структури, пропонуючи ідолів і власну есхатологію, однак ніколи не враховують однієї речі: жодна людина – не Бог, тож ідеалізація та прагнення втілити кожну забаганку вождя (а Мартін Борман справді якось сказав, що націонал-соціалізм – це виконання бажань фюрера) рано чи пізно завершуються катастрофою. «Вірячи в людину, як у Бога або диявола, ти здатен на нелюдське (хоча й певен, що воно – надлюдське)».
