Думаю, в перший рік великої війни книжки стали розрадою для багатьох людей: хтось прагнув ескапізму, хтось шукав інформацію про схожий досвід в історії, когось підтримували посібники із психології, когось — поезія. У мене тогочасної виникла ідея фіксувати прочитане. Беручи до рук книжку, я прихоплювала й кілька маркерів, щедро креслила ними між рядків: блакитний для цікавих думок, зелений — для гарних слів і словосполучень, яких не хотілося забути. Озброєна ними, я підходила до дивних, непростих текстів: пам’ятаю, яке сильне враження справив на мене роман Ельфріде Єлінек «Піаністка». Перед читачами — (не)любовний трикутник: пані Когут старша — мати, яка точно знає, що краще для її дитини (навіть якщо тій дитині за тридцять); дитина — Еріка Когут, викладачка віденської консерваторії і нереалізована піаністка; Вольтер Клеммер — студент професорки Когут, по́дув молодості, що вривається у старий родинний склеп і руйнує його к бісовій матері. Повернутися до того, як було раніше, неможливо. Для мене цей текст став своєрідним тренажером емпатії, коли спершу вважаєш персонажів скаженими звірами, а потім — шкодуєш Еріку й навіть припускаєш, що могла б її обійняти. Залишаючись удома наодинці, я ходила кімнатою туди-сюди й дискутувала про роман сама із собою. Так і зрозуміла, що настав час підшукати книжковий клуб.
Хай якою божевільною є українська реальність, вона дуже сприятлива для розвитку читацьких спільнот. Направду. Ковід замкнув людей у чотирьох стінах фізично, а велика війна — емоційно. У 2022 році я почувалася безмежно самотньою. Переконана, це був не унікальний досвід. Спершу результати моїх пошуків виявилися невтішними — читачі в Києві майже не збиралися. Та вже за кілька місяців ніби зійшла книжковоклубна лавина. Думаю, її спричинило те, що багато людей потребувало нового оточення, живих зустрічей і спілкування — байдуже, про досвід вигаданих персонажів або власний, аби хоч трохи прогнозованих. Обравши книжку для майбутнього клубу, ви плануєте до нього дожити, прочитати й обговорити обране.
Моїм першим — і досі улюбленим — став книжковий клуб від «Дівочого», присвячений жіночим голосам в українській і світовій літературі. Він зустрічається щомісяця, серед уже прочитаних книжок — «Тридцятий рік» Інґеборґ Бахман, «Метелики на шпильках» Ірини Вільде, «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, «Сила» Наомі Альдерман. Клуб не лише знайомить із якісною літературою — він об’єднує жінок зі схожими світоглядами й цінностями, саме тому до цієї спільноти хочеться належати й повертатися.
Участь у книжковому клубі передбачає, що ви прочитаєте обрану організаторами (або спільним голосуванням) книжку до зустрічі; звісно, якщо прийдете не прочитавши, вас не виженуть, але, як на мене, цікавіше все-таки знати зміст і доєднуватися до обговорення. Однак є й інші формати літературних забав, де читати заздалегідь не обов’язково. Наприклад, спільночитання. Ідея проста: читати книжку вголос, передаючи примірник по черзі всім охочим, або в ролях — якщо це, скажімо, драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки. Таку подію я вперше відвідала в читальні «Кут», що в Києві на вулиці Архітектора Городецького. Це було влітку. Ми сиділи у внутрішньому дворику, чаювали, їли солодкий кавун і читали поезію Іздрика зі збірки «Ліниві і ніжні». Мені тоді все так сподобалося — локація, люди, поєднання читання з чайною церемонією, — що я почала приходити у простір ледь не кожної неділі (саме цього дня відбувається читанка).
Засновниця й душа «Кута» мисткиня Поліна Пискурьова розповіла, що формат народився випадково: одного разу, коли мали обговорювати обрану книжку, її ніхто не прочитав, тому й вирішили зробити це на місці гуртом. Спершу планували віддавати перевагу виданням про мистецтво, бо «Кут» — не лише читальня, а й виставковий простір і художня майстерня, але формат продовжив дошліфовувати себе сам — і левовою часткою обраних книжок стала художня література.
Мені — людині книжковій, у якої список літературних бажанок зростає швидше, ніж зменшується стосик неторкнутих видань, — спільночитання дуже помічні, адже дають можливість швиденько «продегустувати» цікаву книжку й пересунути її у стосику поближче або подалі. Звісно, за кілька годин читанки встигнути проковтнути цілий роман нереально, але можна відчути стиль автора, зацікавитися (або ні) сюжетом і вихопити для себе кілька милозвучних словечок. Останнє — моя велика пристрасть. Ось кілька скарбів для прикладу: капанина (із книжки «Я бачу, вас цікавить пітьма» Іларіона Павлюка), кокетерія («Чар Марока» Софії Яблонської), мовчкуватість («Лебедина зграя» Василя Земляка), прокляті нервища, рецептивна привабливість («Андрій Лаговський» Агатангела Кримського), гендерні злидні («Тіло, секс, шлюб» Ірини Ігнатенко).
«Кут» як простір і спільнота дав мені багато підтримки й натхнення, тож хотілося віддячити йому не лише матеріально. Так наприкінці лютого 2024 року народилася ідея вечорів розпусної літератури — спільночитань еротичних, секспросвітницьких і сороміцьких книжок. Історії про те, чому література саме розпусна, немає — я завжди цікавилася такими книжками й подумала, що коли так цікаво мені, то мають бути й інші люди, готові провести дозвілля за подібним читанням. Тобто цей проєкт — у першу чергу про пошук і гуртування «своїх», а також про втіху, яку можна отримати від такої взаємодії.
Для мене принципово обирати книжки, видані в Україні українською мовою; важливо обговорювати такі теми, як тілесність, сексуальність, згода, безпека, повага; приємно створювати камерні події, де гості можуть отримати новий читацький досвід, випити чаю, розслабитися й посміятися, дізнатися нове про себе і власну сексуальність. Думаю, що вечори розпусної літератури відвідують люди, які розуміють і поділяють такі цінності, тому кожна зустріч відчувається мені як святкування дня народження когось близького. Від початку березня — тоді стартувала перша читанка — ми встигли «продегустувати» одинадцять книжок, зокрема ту саму «Неймовірну історію сексу», із якої все почалося. А ще — збірку чуттєвої прози «Український декамерон», роман «Венера в хутрі» Леопольда фон Захер-Мазоха, інтимну лірику Дмитра Павличка зі збірки «Два кольори»… Найгучнішу подію — вечір сороміцького фольклору — зібрало дослідження «Криптадії Федора Вовка: винайдення сороміцького. Етнографія сексуальности на межі ХІХ–ХХ століть». Саме ця книжка підштовхнула мене до експериментів із форматом: у виданні зібрано не лише сороміцькі оповідки, а й пісні та приспівки з різних регіонів України, том читанка стала ще й співанкою. Виявилося, що комбінувати літературу з іншими видами мистецтва дуже цікаво. Тож наступною спробою був захід зі спільнотою художників «Мальована середа», формат якого передбачав малювання за читанням.
Читання завжди було для мене великою частиною життя: роботою, дозвіллям, самореалізацією, способом пізнавати себе і світ. Хороша книжка дарує цікавого співрозмовника в особі автора. Із хорошою книжкою не треба вихоплювати квитки до Варшави, щоб вирушити в мандрівку. Хороша книжка повертає радість буття, коли здається, що ви не можете сприймати нічого, крім новин. Мені подобається ділитися хорошими книжками. І мій маленький книжковий проєкт існує для того, щоб люди читали про задоволення — й отримували задоволення від читання.
