Скидається на те, що людина завжди розказувала історії. Їх можна відчитати ще в петрогліфах із печери Шове: хоча це просто малюнки, ми аналізуємо їх крізь свій досвід і наділяємо сенсом. Ось тварина, простромлена списом мисливця — напевно, здобич була такою важливою, що її увічнили на стіні. Ось кілька людей із луками в руках, вони радіють або воюють — ми не знаємо, бо не бачимо виразів їхніх облич. Ось жіноча фігура, усередині якої зображено плід, — це мати в очікуванні дитини. І нарешті — відбиток руки художника. Усе це: полювання, люди зі зброєю, вагітна жінка, слід руки — закарбовані історії наших предків. Ми не знаємо, що вони хотіли розказати, проте мозок формує оповіді з цих фрагментів.
Cтраждання і смерть — це явища, наративів про які ми найбільше потребуємо. Втрат і болю хочеться уникнути, але не вдається, тож мозок намагається наділити їх змістом, уписати в історію. Якщо страшні події мають мету, «потрібні» для чогось, то їх можна пережити. Це сенсотворча функція мозку: знаходити смисл там, де його нема, складати історію з розрізнених фактів. Професор Джонатан Гайдт пише, що «мозок — це не логічний процесор, це процесор історій».
Серед історій, які ми розказуємо, є центральна — наша власна. Ми починаємо творити її доволі рано: уже шестирічні діти мають доволі зв’язне уявлення про себе та свій життєвий шлях — або, як пише Річард Ерскін, відповідь на запитання, «що така людина, як я, робить у такому світі, як цей, із такими людьми, як ви». Поступово ця історія ускладняється, але ядро лишається те саме. За допомогою цієї історії ми тлумачимо те, що діється в житті, пояснюємо поведінку інших людей, власні успіхи й невдачі. Добре пам’ятаємо факти, які пасують до нашого сюжету, і забуваємо чи відкидаємо те, що в нього не вписується. Із подивом виявляємо: усе, що трапляється з нами, хороше та погане, вкладається в межі цього сценарію. А в житті затримуються якраз ті люди, що пасують до певних ролей. Батьки можуть вплинути на формування основного життєвого сюжету: вони також розказують нам історії про нас, а ми бачимо своє віддзеркалення в їхніх очах. З другого боку, батьки переповідають нам власні історії та історію нашої сім’ї — це допомагає ідентифікувати себе, зрозуміти, звідки ми і хто ми, але й звужує можливості вибору.
Розповідаючи історію інакше, переглядаючи свою роль в ній, ми змінюємо й відчуття від того, що сталося, а внаслідок цього — власний образ.
Психотерапевтка Марія-Тереза Тоссі говорить, що ми творимо свою ідентичність, розказуючи автобіографічні історії. Описуючи другу вчорашні подїі чи згадуючи вголос Різдво в дитячому садку, ми щоразу відповідаємо на запитання «хто я?». Сприймаємо себе крізь призму власної історії, повсякчасно зміцнюючи або змінюючи уявлення про те, «хто я є»: дитина, яку ігнорували, чи дитина, що змогла знайти друзів; людина, що постраждала, чи людина, яка домагається справедливості для себе й інших; невдаха, що зіткнувся з іще однією проблемою, чи особа, яку не лякають виклики долі. Розповідаючи історію інакше, переглядаючи свою роль в ній, ми змінюємо й відчуття від того, що сталося, а внаслідок цього — власний образ. Це відбувається тому, що ми не просто розказуємо історії, а проживаємо їх знову і знову. Тому, дивлячись на сюжет і свою роль у ньому по-іншому, ми самі перемінюємося. Гаррі Поттер перестає бути зацькованим сиротою з безпросвітним майбуттям тієї миті, коли дізнається, що його батьки загинули не п’яними в автокатастрофі, а героїчно захищаючи його. І сам він — не лише хлопчик із комірчини під сходами, а й надія магічного світу, переможець наймогутнішого темного мага сучасності. Його життя ще не встигло змінитися, але він уже бачить себе, своє минуле та майбутнє абсолютно інакше.
Одна з гіпотез посттравматичного стресового розладу полягає в тому, що мозок не може скласти пережитих подій у цілісну історію — вони не вкладаються в картину світу, в наші уявлення про себе: «Такого не могло трапитися насправді, такого не могло статися зі мною». Події бувають такими жахливими, що про них складно говорити вголос; і їх, і свою в них участь хочеться забути. Насильство і травма живуть у мовчанні. Ми остерігаємося торкатися болючих спогадів, зводячи навколо них стіни сорому, заперечуючи власний досвід. Проте нерозказане повертається у флешбеках — нав’язливих спогадах, нічних кошмарах — постійно впливаючи на наше життя. Знов і знов розповідаючи про події, що травмували нас, осмислюючи свою роль у них і знаходячи підтримку в сьогоденні, ми формуємо послідовну історію. І ця оповідь стає зрозумілою, осяжною та поступово лишається в минулому. Ми стаємо людиною, що пережила кошмар, а не тим, хто досі його проживає.
Стикаючись із історіями, що схожі на наші, та все ж відмінні: з іншою кінцівкою, інакшою поведінкою дійових осіб — ми можемо відчути гострі емоції. Можемо бути шоковані, обурені, пригнічені; а з другого боку, можемо переосмислити власну історію. Побачити, що не самотні у своєму досвіді й він не робить із нас парію; відкрити можливості нового вибору й іншої поведінки за звичних обставин. Саме тому нам корисно чути, бачити й читати історії інших людей. Саме тому корисно розповідати власну історію іншим людям.
Чужі історії можуть змінювати нас, та й власні можна розказувати інакше, змінюючи себе самих. Коли ми слухаємо інших, розмовляємо з ними, наші почуття набувають голосу, а історії — сенсу.
