Отець Януш Пида OP пояснює, чому Ньюмен навряд чи колись стане популярним святим. Біографія кардинала не така захоплива, як у святого Франциска чи Отця Піо, проте він теж може бути прикладом для численних християн. «Ньюмен просто працював – і саме інтелектуальна праця привела його до навернення. Такий шлях до святості нам особливо складно зрозуміти та прийняти – як і на щодень». Ньюмен – покровитель не тих, хто тільки рушає шляхом віри, а тих, хто вже дійшов до роздоріжжя й мусить вирішити, як рухатися далі; він опікун тих, хто всіма силами шукає Бога й саме переживає досвід слабкості й недостатності своїх зусиль.
Олексій Браславець підходить до постаті Ньюмена з іншого боку, аналізуючи ширший культурний контекст його формації. Особливу увагу автор звертає на романтизм – напрям, який призвів до «романізму як конфесійної орієнтації», ставши «визначальним вектором спочатку Оксфордського руху, а потім і всіх англійських католицьких і довколакатолицьких кіл, які й досі відчувають вправну руку кардинала Ньюмена».
Пропонуємо також переклад тексту самого кардинала Ньюмена. У невеликому фрагменті, який дозволить познайомитися з авторським стилем кардинала, порушено проблему лояльності католиків до Папи й держави. Адже «питання про те, чи може католик бути добрим підданим англійської, а згодом британської корони – а отже, чи може католик обіймати хоч якусь державну чи муніципальну посаду – це ключовий контекст, про який широко дискутували в часи молодості Ньюмена». Утім, Ньюмен, як зазвичай, показує, що відповідь тут значно складніша за просте «так» або «ні».
В останньому тексті випуску літературознавиця Ольга Бойніцька знайомить нас із низкою талановитих британських авторів, які надихалися католицизмом, – від Гілберта Честертона до Івліна Во. Цікаво, що численні з них вважали себе, якщо скористатися фразою Ґрема Ґріна, не так «католицькими письменниками», як «католиками, які пишуть» (про щось дуже близьке говорить Фланнері О’Коннор в есе про католицьких романістів, із якого ми колись розпочали подорож «Вербуму»).
