fbpx
Verbum
  • Головна
  • Матеріали
  • Проєкт
No Result
View All Result
Verbum
No Result
View All Result
Home № 89: Творення пам’яті
Home № 89: Творення пам’яті

Заповіт мого дідуся

by Роман Брандштеттер
23 Лютого 2022
in № 89: Творення пам’яті
Share on FacebookShare on Twitter

Святе Письмо в нас купують, але нечасто читають. Кількість проданих примірників не є рівнозначна кількості читачів. Я знаю такі католицькі домівки, де є Святе Письмо, але ніхто з домашніх його до рук не бере. Для тих людей Новий Завіт є олеографічним спогадом з дитинства, натомість Старий — невідомим, темним, таємничим закапелком, поспішно оминутим похмурим гетто, до якого заходиш неохоче, без довіри і, напевно, з острахом.

Іспанська єврейська Біблія XIV століття

Отець Грегорі Баум у книжці «До єдності» слушно зауважує, що довгі століття обмаль людей цікавилися Святим Письмом. Отець Баум пише, що воно виконувало кілька службових функцій: підтверджувало Божественність Церкви, історичну правду про Ісуса, правдивість доктрин — але на цьому його придатність закінчувалася. Даніель Ропс у книжці «Що таке Святе Письмо?», замислюючись над його драматичною історією, зазначає: «Одночасний занепад Біблії і літургії з кінця ХІІІ століття є тільки логічним відображенням спотвореного ідеалу християнства. […] Навіть проповідували, що “Біблія належить до заборонених книжок” і що “католик не повинен читати Біблії” […]. Через це католики багато втратили. Бо хіба ж можна бути вповні католиком, якщо коріння, з якого віра черпає життя і розвиток, було підрізане?»

Такі накази мені ніколи не були відомі. У моїх вухах вони лунають як єресь. Мій дід за кілька днів до смерті залишив мені в спадок заповіт:

— Читатимеш Біблію безустанно, — сказав він мені. — Любитимеш її більше, ніж батьків… Більше, ніж мене… Ніколи з нею не розлучатимешся… А коли постарієш, дійдеш переконання, що всі книжки, прочитані тобою в житті, то тільки бездарні коментарі до оцієї єдиної Книги…

Про потребу знати Святе Письмо

Подивімося правді в очі. Багатьом людям Святе Письмо здається не потрібним для того, щоб жити і вірити. Вони вірять в Ісуса, не знаючи, хто Він такий. Їхнє знання про Бога-Людину складається з кількох істин з Катехізису й уривчастих, не пов’язаних між собою євангельських оповідань. Можна б сміливо сказати, що широкі маси католиків вірують у Христа, не знаючи Святого Письма. Не підважую щирості їхніх релігійних почуттів, але важко не помітити, що така конфесійна свідомість, відірвана від своїх історичних коренів, на практиці перетворюється на міфологію з примітивним змістом.

Щоденне читання Святого Письма змушує нас до зіставлення нашого життя з наукою Христа. Небажання людини щоденно читати Святе Письмо — це найчастіше плід лінощів, що бере свій початок з почуття тривоги від зіставлення з Божою Правдою. У суді не можна захищатися тим, що ти не знаєш законів. Христос вимагав від людей, щоб вони шанували те, що знають. Розмовляючи із самарянкою біля криниці Яковової, Він виразно сказав: «Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми вклоняємося тому, що знаємо…» (Йн 4, 22).

Туга за Святим Письмом

Я тужу за Святим Письмом, а це почуття може здаватися дивним, бо предмет моєї туги лежить на відстані витягнутої руки. А проте я тужу за Святим Письмом, яке закріпилося в мені як символ родинного дому, а кажучи точніше, завдяки чаклунському мистецтву уяви набрало в моїй свідомості форми дідового дому, простору, обмеженого стінами, але яке попри це обіймає цілий всесвіт. Підлоги, вкриті пухнастими килимами, що їхні східні тварини й рослинні композиції нагадують про райський сад на берегах Євфрату. Величезні старосвітські меблі, непорушні, вони, здавалося б, вросли корінням у підлогу. Якби хтось наважився зрушити їх з місця й переставити на інше, того б, напевно, вважали навіженим, який безвладно погрожує силам, що їх йому ніколи не здолати. Із стелі звисають газові лампи; світять спокійним світлом, яке кидає бліде й лагідне сяйво. На стінах — портрети моїх предків, старі ханукові ліхтарі, в одній з кімнат стоїть у кутку семираменний свічник, у другій, яка є кабінетом мого діда, під стіною тягнуться довгі полиці, які згинаються під тягарем книжок, у третій — у мороці важких портьєр маячить у кутку засклена шафа, де повно маленьких срібних кадильниць, якихось пам’ятних фіалів, пасхальних підносів для традиційних страв і різноколірних склянок та келихів.

У цьому домі безпечно. В ньому не може статися нічого поганого. Все стоїть на своїх місцях, а порядок, який тут панує серед людей і речей, є справою не випадковою, а мудрого й чіткого призначення, освяченого часом. Сюди не може вдертися ніяка буря, ані жоден землетрус не може похитнути духовну й матеріальну рівновагу мешканців цього дому, бо широкоплечий сивий старець, що сидить за столом, є запорукою панівного тут спокою і ладу.

А проте все це обернулося в руїни і тільки символічно триває всередині Біблії; тому я й тужу за нею, хоч вона лежить на відстані моєї витягнутої руки.

Родинна Книга

Біблія для мене є також книгою спогадів про мій рід. Всі її персонажі мають обличчя моїх предків і кревних, і зі мною ще ніколи не було такого, щоб коли я думав про Лавана, в мене перед очима не стояв один із моїх дядьків — стриїв, щоправда, стрий палив цигарки, але цей факт ніколи не затуманював ясності цієї асоціації; чи щоб читаючи про Рахіль, я не бачив бабцю, яка в п’ятницю ввечері запалює свічки; чи в патріархові Якові я б не побачив мого батька; у блудному синові — другого стрия, який заплутався в непростих справах послуху й любові;в Аврамі, який іде з Уру Халдейського, — прадіда; а в Марії, Матері Ісуса, — моєї матері, замордованої гітлерівцями. Проте ці асоціації не закріплені раз і назавжди. Часом вони змінюються, несподівано переінакшуються, менш чи більш правдоподібно, залежно від настрою, який я переживаю; часом несподівано одна постать просвічується крізь іншу — всупереч логіці й прагматичному наслідку подій, а потім кілька постатей зосереджуються в одній, як промінь у лінзі. І так, приміром, мій дідусь то зростається в одне ціле з Мойсеєм, іншим разом — із Сирахом, а під час моєї праці над «Ісусом з Назарету» він ототожнився з Никодимом, якось — з Гамалиїлом, а одного разу навіть з фіктивним фарисеєм, якого я ввів наприкінці моєї повісті. Цей безлад серед рою людських постатей, які накладаються, мов у сні, одна на одну, є тільки позірний, бо попри багатоманітні асоціації кожна зберігає певні пропорції, індивідуальність, характер і посідає точно окреслене місце в часі, в якому їй довелося жити, діяти й померти.

Я відчуваю глибоку солідарність з цією книгою. Її святість для мене проста, звичайна і сама собою зрозуміла. Читаючи зафіксовані на її сторінках події, пригоди, звичаї, способи життя, я крок за кроком супроводжую історію моїх далеких предків, стаю учасником їхніх зворушень, турбот, страждань, жалобних і радісних урочистостей, військових виправ, медитацій, сварок, учт, героїчних пригод і хитрих викрутасів, я хвалю їхні чесноти й засуджую вади, захоплююся пророчими візіями мужів провидіння і передбачення, прославляю мудрість мудреців і ласкаво схиляю голову над глупотою дурників, слухаю притчі, яких розповідалося на заході сонця в міських воротах, з полегшенням вдихаю повів вітру з моря й цілющі пахощі кущів Єрихону. Але водночас завжди пам’ятаю про те, що ця родинна сага є передовсім справою Об’явлення, написаною під Божим натхненням. Тому я читаю її з подвійним почуттям: з найглибшою повагою до Божої мудрості, яка проповідує Обітницю, а водночас з тим особливим зворушенням, з яким Сенкевичів ліхтарник читав «Пана Тадеуша».

Жива Книга

Надворі липнева ніч. На моєму столі лежить Святе Письмо. Простягаю до нього руку. Приплив минулого під дією цього жесту є такий живий, що я не уявляю його собі без асоціацій моєї простягнутої руки з покритою борознами зморшок рукою діда, яка сягає по оправлений в чорну тканину том єврейської Біблії.

Біблія лежала на столі мого діда. Біблія лежала на столах моїх прадідів. Ніколи не в бібліотеці. Завжди під рукою. У нашому домі Біблії ніхто ніколи не шукав, я також ніколи не чув, щоб хто-небудь питав, де вона лежить. Усі знали, що в дідуся й бабусі вона лежить на столі, у нас — на маленькому столику поруч із кріслом, де вечорами звик сидіти батько. Місце, на якому лежала Біблія, для мене вирізнялося. Якби мене тоді спитали, в чому я бачу оте вирізнення, напевно, я б не знав, що відповісти, а проте занадто виразно відчував незвичайність цього місця. Для мене воно було центром усього помешкання, піднесеним високо над усім домом, точкою, довкола якої все оберталося. Коли вечорами батько читав Біблію, я ходив по кімнаті навшпиньки. Я б ніколи не насмілився перервати дідові її читання. У такі хвилини обидва були для мене позначені привілеєм недоторканості. З наймолодшого віку я був свідком безперестанної маніфестації святості цієї Книги, її культу й піднесення. Вже саме її відкриття є піднесеним актом. У містичному Зохарі написано: «Коли Святу Книгу виймають, щоб читати її, відкриваються небесні ворота милосердя і розпалюють на висотах любов». Батько розповідав мені, що прадід, коли брав Біблію, перш мив руки і молився про благодать мудрого читання. Мій перший учитель єврейської мови — загинув у 1914 році в бою під Красніком — бив мене по долонях лінійкою, коли я насмілювався торкнутися пальцем святих літер П’ятикнижжя.

Дід з юності записував дрібним єврейським письмом на внутрішніх сторінках обкладинки Біблії, а потім на вклеєних у неї аркушиках паперу, вирізаних з педантичною точністю до розмірів Книги, дати смерті своїх предків і найближчих родичів. То були хронікальні записи про смерть його прапрадідів, прадідів і дідів — один з них трагічно помер у 1793 році за обставин, що схожі на романтичну баладу, прапрабабусь, прабабусь і бабусь, стриїв і вуїв, стриєвих братів, дітей, внуків, а насамкінець — моєї бабусі. Коли він записував її ім’я, я стояв збоку і запитав:

— Чому ти записуєш у Біблії імена померлих?
— Бо це книга живих, — відказав він, не переставши писати.

Ур Халдейський

«Вийшов з ними з Уру Халдейського, щоб піти до краю Ханаанського» (Бут 11, 31а). В цьому реченні є згадка про подію, яка стала початком усвідомлення мого роду і першою ланкою — сподіваюся, що першою, але принаймні першою з виявлених — у довгому ланцюгу пригод, що діються й досі. Невже вірна прив’язаність до цих кількох слів, яка триває в мені поза будь-яким досвідом від часів дитинства, була плодом туманних і невловимих уявлень про щасливий прапочаток, з якого ми необачно вийшли і до якого мимохіть прагнемо? Не знаю. Натомість знаю, що ця таємниця виходу з незапам’ятних часів, серед вельми таємничих обставин, записаних на перших сторінках Буття, є увіковічненням події, яку я безупинно весь час переживаю. Бачу старого Тераха, його сина Аврама, котрий носив коротке ім’я, яке вже незабаром на знак вибраності мало бути за наказом Господа буквально й символічно розширене, і його жінку Сараї та його небожа Лота, як вони із стадами овець, на верблюдах, нав’ючених пожитками, на чолі роду — бачу в тому тлумі й моїх батьків і дідів, прадідів і прапрадідів — покидають щасливе місто дитячих років Ур Халдейський і мандрують на захід, щоб у біблійному ритмі людей і тварин витривало йти, хоча й неохоче, до мети, вибраної їм усупереч їхній волі Невідомим Богом. Хто з тверезо мислячих людей добровільно і з радістю вирушить у похід, наслідків якого передбачити не може?

Дідусь оповідає Біблію

З самого початку Святе Письмо Старого Завіту так само, як і Євангеліє, оповідали. Переповідане з покоління в покоління усною традицією, воно було записане в певну добу нашої історії, пройшло через фільтри різних редакторів, аж поки дійшло до нас у відомій нам сьогодні формі. Я б не хотів тут робити аналіз усного стилю Старого Завіту та його поетики, яка полегшує щонайточніший усний переказ тексту, а прагну тільки підкреслити безперечний факт, що сини Ізраїлю спочатку чули, не читали біблійне слово. Божа думка проникала в них передовсім через слух, який у них завжди був надзвичайно загострений до будь-яких зовнішніх і внутрішніх голосів. Перш ніж вони побачили Священні Книги, записані на мідних, папірусних і пергаментних сувоях, накреслені у формі літер, що бігли рівними рядками з правого боку до лівого, мали спочатку їх у вухах у формі звуків, голосно читаних і співаних під акомпанемент музичних інструментів. Звук і супровідна жестикуляція рук та міміка — оце засоби первинного передавання Священних Книг. І така була й моя перша зустріч з Біблією, бо перш ніж я сам почав її читати, вже знав усе П’ятикнижжя з оповідань мого діда. Бачу його, як сидить він у кріслі, а я — на його колінах. Чую рівний, мелодійний голос, який розповідає про Адама та Єву, про Аврама й жертвування Ісаака, історію Якова та його синів, драматичну історію Йосипа, що закінчилася хепі-ендом, який, як і кожний щасливий фінал у людській історії, був водночас початком трагічних лих. Тоді наставала зворушлива бесіда про немовля, знайдене в козубі на водах Нілу, розмова з Господом у неопалимій купині, вихід з Єгипту, перехід через Червоне море; і так день у день, тиждень за тижнем тягнулася ця історія, населена бурхливими пригодами й чудесними подіями, а оскільки дідусь, оповідаючи мені біблійні історії, поставив умову, що кожне його оповідання я мушу переказати власними словами, так, як його повторювано було мені, жваво, у блискавичному скороченні, традицією усного переказу, то оповідання старого, переплетені моїми повтореннями, тривали на радість мені довгі, довгі місяці.

Коли тепер, через десятки років, я читаю Святу Книгу, мені здається, що я не читаю її, а чую голос дідуся і напружено вслухаюся в його рівний, мелодійний голос, який розповідає мені біблійні історії так, як їх розповідали в наметах кочового Якова.

Фрагмент із книжки «Біблійне коло» («Кайрос», 2003).

Завантажити PDF
Роман Брандштеттер

Роман Брандштеттер

Польський письменник, перекладач, бібліст. Автор роману «Ісус із Назарета». Помер 1987 року.

Схожі статті

23 Лютого 2022
№ 89: Творення пам’яті

Виклики культури пам’яті

Так званий історичний час виник разом із писемністю — інструментом кодування, збереження та трансляції змістів — і переходом до урбаністичної цивілізації. Соціальна...

by Кирило Степанян
23 Лютого 2022
23 Лютого 2022
№ 89: Творення пам’яті

Сповзання в забуття

За радянські часи ім’я Липинського на українських теренах практично забулося. Якщо Симон Петлюра чи Степан Бандера довго були популярними персонажами...

by Максим Віхров
23 Лютого 2022
23 Лютого 2022
№ 89: Творення пам’яті

Тема номера:
Творення пам’яті

Із чого складається наша пам’ять? Від чого залежить, які відчуття й події залишаться з нами, а які кануть у Лету?...

by Редакція Verbum
23 Лютого 2022

Verbum

  • Головна
  • Матеріали
  • Проєкт
ПІДПИСАТИСЯ

INFO@VERBUM.COM.UA
KYIV, UKRAINE


No Result
View All Result
  • Головна
  • Матеріали
  • Проєкт

INFO@VERBUM.COM.UA
KYIV, UKRAINE