— Дай Боже, добрий вечур! А майдобре пузно, як ніколи. Доки-сьме всьо погодовали, та аж так рушили до вас. Думаєме уже йти, як напроти кошари чуєме – стрижки так бляют. Ми туди, дивимеся, а там стрижка вкотилася. Такі файні ягнятка-близнятка. (З книжки Юлії Драгун «Ой віночку з барвіночку»)
Чекайте-чекайте. Чому це вечур і пузно? Що це за май біля добре, сьме після доки та відколи це прийнято писати чуємЕ, думаємЕ? А стрижка, а файні?
Яка це мова?
Звичайно, це українська мова, лише не літературна, а діалектна. Якщо точніше — то говірка одного із сіл у Закарпатській області. Просто в деяких регіонах нашої країни, зокрема на Закарпатті, у багатьох словах, де в літературній нормі у закритих складах стоїть і, здавна вживають у (вечур, пузно). І в дієсловах теперішнього часу першої особи множини звичне для закарпатців закінчення — -ме, а не -мо (думаєме, чуєме); а в минулому часі до дієслів першої особи множини додають сьме або сьмо (сьме погодовали). А стрижки — то вівці (бо ж їх стрижуть, щоб із вовни робити одяг, ковдри). А файні — це поширене на Західній Україні слівце, що означає гарні, добрі. А май — це префікс (або частка, бо трапляється, що пишуть окремо), що утворює найвищий ступінь порівняння прикметників та прислівників: майдобре — це найкраще, майближе — це найближче.
Є на Закарпатті навіть змагання під назвою «Ко май май» — це означає хто найкращий (чи то найбільший, найрозумніший — словом, хто най…іший).
Чому в закарпатському діалекті стільки слів, незнайомих українцям з інших регіонів?
По-перше, Закарпаття — в горах. А в горах зазвичай дууууже довго зберігається традиція — як мовна, так і в побуті. Адже все новітнє в гори доходить пізніше, бо поміж горами та в горах — це наче на острові. Тому тут збереглись архаїчні — тобто дуже давні — форми української мови. Наприклад, коли говорять про напрямок руху до чогось (там, де ми вживаємо до + Родовий відмінок), у тутешніх селах нерідко можна почути д + давальний відмінок: д’хижі, д’ріці, д’синові (до хати, до річки, до сина).
А по-друге, Закарпаття протягом кількох століть перебувало у складі інших держав: Австро-Угорщини, Чехословаччини… Жоден інший регіон України не мав такого тісного зв’язку з цими країнами. І це єдина область, яка сусідить одразу (!) з чотирма країнами й чотирма мовами (гляньте на карті, з якими саме). Тому в закарпатські говірки ввійшли елементи з усіх цих мов плюс іще з їдишу, бо євреї мешкали по всій Центрально-Східній Європі, плюс іще з російської — як із мови, що прагнула залишити свій слід усюди, і принаймні на шостій частині земної кулі їй це вдалося.
Дехто навіть хоче довести, що говірки Закарпаття не належать до української мови. Кажуть: гляньте, скільки тут інакших слів, форм! Кажуть навіть, що закарпатський говір — це русинська мова і що живе тут окремий народ — русини. Та науковці доводять, що ніяка це не окрема мова, а просто собі діалект, група говірок, як і інші групи. А русинами ще до початку ХХ століття називали себе українці не лише на Закарпатті — і слово русин походить від слова Русь, як звалася колись держава на наших землях (казали ще Русь-Україна). До прикладу, Іван Франко писав: «Я єсмь русин», а Степан Бандера у метриці (свідоцтві про народження) також записаний як русин.
У народі кажуть: на кожне сільце — своє слівце. А науковці додають: говірки найкраще зберігаються там, де є природні бар’єри: гори, великі ліси… На Закарпатті їх чимало. Тож говірки цього регіону, як і багатьох інших в Україні й подекуди за її межами, складають багатство української мови.
Ми вже з вами згадували про те, що в різних регіонах можуть говорити по-різному. Наприклад, літературною нормою є гойдалка, гриби й курча, а на Поліссі (північ України) можна почути ореля, губи й пуленя. Або, скажімо, те, що більшість із нас знають як плічка, вішак, вішалку, на Харківщині, Донеччині та Луганщині назвуть тремпель.
По-літературному туфлі, та корінні галичани так не скажуть — у них бо є мешти; на Запорожжі й Січеславщині чоловічу сорочку з короткими рукавами називають не інакше як шведка, а в інших регіонах під шведкою розуміють тільки жінку зі Швеції.
Усі ці регіональні слова звуться діалектними (з давньогрецької διάλεκτος означає мову, розмову). Загалом, у широкому значенні діалектом є і жаргон, і арго, але розрізняють соціальний діалект і територіальний.
Ми з вами в цьому розділі ведемо мову про територіальний.
Бувають місцеві слова зі своїми цікавими історіями. Наприклад, раклó. На Слобожанщині раклáми називають злодіїв. Є кілька версій походження цього слова. Ймовірно, його породило німецьке Rekel, що означає грубіян і хам, а також дворовий пес. Утім, дехто вважає, що це слово має за предка французьке racaille (зборисько ледарів та гультяїв), а в нашу мову потрапило з лексикону солдатів французького полководця Наполеона, коли він прийшов на наші землі.
У Харкові, втім, є ще дві версії про походження слова, й обидві пов’язані з конкретною локацією: Бурсацьким узвозом, який веде до Благбазу (Благовіщенського базару), та з голодними студентами бурси — семінарії, — які у перервах між заняттями здійснювали набіги на базар, хапаючи все, що можна було потягнути. Як пише харківський поет, літературознавець і редактор Ростислав Мельників, побачивши їх, продавці різного краму кричали: «Ракли́ біжать!» Чому вони так кричали? Отже, перша харківська версія говорить про те, що бурсу назвали на честь святого Іраклія (підтверджень чи спростувань цього факту ніхто не шукав); друга постає з побуту бурсаків, які свої набіги на благбазівські ятки називали немало-небагато — подвигами Геракла! або грати в Геракла. Торговий люд був не настільки освіченим і перекрутив гераклів на раклів (в однині — раклó).
Науковці ділять мову на наріччя, наріччя — на говори, а говори — на говірки.
Вважають, що в нас є три наріччя: північне (або поліське), південно-західне та південно-східне, а в їхніх межах — 15 говорів і багато всіляких говірок.
Діалектними можуть бути не тільки слова, а й їхні форми. Наприклад, не сиджу, а сидю, не робитиму чи буду робити, а буду робила, не ходить, а ходит і ходе, не з тобою, а з тобом чи з тобов, не бік, а бук, не буряк, а бурак.
А бувають дуже своєрідні для певного регіону звуки. Наприклад, у селах Київщини, Житомирщини, Чернігівщини подекуди збереглися дифтонги (або двозвуки) уо (куонь, стуол, пуозно) та іе (хліеб, піеч, ліес) — там, де нині в літературному варіанті маємо і (кінь, стіл, пізно; хліб, піч, ліс). Або на Закарпатті є звичний для більшості українців звук [и], а є ще своєрідний [ы], який іде наче з глибини (по-науковому цей звук зветься неогублений голосний заднього ряду високого піднесення).
Якось я була в церкві на літургії в одному закарпатському селі. Коли співав хор, то було добре чутно, як уся церква співає «І Отця, і Сына, і Святого Духа!» — і як у кожного прихожанина цей звук ішов з самої глибини та об’єднувався у спільне багатоголосе ы!
Коли я була студенткою й ми вивчали курс діалектології, отримали від викладачки завдання: поїхати в будь-яке село, знайти там літню людину, яка більшу частину життя мешкає саме тут, нікуди надовго не виїздила, — і поговорити з нею про будь-що: розпитати про долю, про побут, про історію села. Записати розмову на диктофон, а потім розшифрувати, точно передаючи всі звуки. От якщо людина казала куонь замість кінь — то так і писати: куонь.
Чому важливо було знайти співрозмовника, який ніколи надовго не виїздив із села? Бо якщо людина багато їздить своєю країною, багато читає, слухає інших, то її мова змінюється — у ній будуть елементи інших говірок; окрім того, вона може стати більш літературною… А оскільки нашим завданням було зафіксувати говірку саме цього села, визначити її особливості, то потрібні були носії якомога «чистішої» місцевої мови.
Багато письменників використовують у своїх творах діалект. Наприклад, Михайло Коцюбинський у «Тінях забутих предків», де дія відбувається в гуцульському селі, вживає силу-силенну діалектизмів — і кичера (безліса гора), і гачі (штани), і лудіння (одяг), і май ліпші (впізнаєте? про май ми вже згадували), і царина (тут — обгороджений сінокіс біля оселі), і ще багато всілякого цікавого.
До речі, про царину.
Це слово має кілька значень, переважно так називається частина поля — чи то обгороджений сінокіс, чи то ділянка для випасу худоби, чи то засіяна нива, чи необроблюване, поросле травами поле. А ви чули колись, щоб казали: «в царині літератури», «в цій царині він фахівець»? Оце ж воно і є — частина поля (наприклад, поле літератури). У певних значеннях це слово є діалектним, в інших — літературним.
А ось сучасний письменник Володимир Даниленко народився на Житомирщині, де в селах розмовляють поліськими говірками, що зберегли деякі форми ще з часів, які передували Київській Русі. Уявляєте? Цей період у розвитку нашої мови науковці звуть протоукраїнським, інакше кажучи, праукраїнським. Даниленкові твори, як правило, написані літературною мовою, однак літні люди з житомирських сіл висловлюються в нього по-тамтешньому. Наприклад, ось уривок із роману «Клітка для вивільги», де героїня — жінка з дивовижним співочим талантом, і свекруха про неї говорить так:
— У твойой матері шє з пелюшок була лужена горлянка, — хитала головою баба Марина. — Колі шос було нє по йой, то вона так вєрєщала, шо за п’ять дворов було чут, як крічіт. І дє в том піскляті бралоса столькі кріку?! Усє, хто коло їє стояв, утекалі, шоб нє оглухнут.
В такі моменти баба не могла зрозуміти загадки матері. Багато років вона спостерігала за нею. Баба Марина, перед якою знічено опускали очі свавільні туровецькі жінки, губилася перед незбагненною натурою невістки.
— То ви її боїтеся, чи що? — допитувався я.
— Як жє тут нє буяцца, як у йой жівут пташкі всього св’їту? Ти почінаєш догуварувацца з йой, як із соловейком, а вона — вжє ворона. Догуваруїса з йой, як з вороною, а вона вжє — сойка.
Багато хто думає, нібито якісь діалектизми звучать подібно до слів у сусідніх мовах тому, що звідти запозичені. А ніт! Звісно, так часто буває, однак не завжди. Справді, папушоя (або папушая, попушой, папшой), а не кукурудза, кажуть у деяких говірках на Одещині, бо зовсім поряд, по сусідству, — молдавські та румунські села, де словом păpuşoi називають кукурудзу. Або варош на Закарпатті означає місто, а походить це слово від угорського város — місто.
Одначе трапляється, що якесь слово побутувало в регіоні справіку, але в літературній мові на його місце знайшлось інше, а в сусідній воно стало літературним. Наприклад, у говірках деяких районів Чернігівщини можна почути слово верабей — і воно тут є не тому, що поряд білоруська (де верабей) та російська (де воробей), а тому, що на півночі України збереглися ще прадавні слова і форми, й посеред них є верабей (у праслов’янській, імовірно, існувало *vorbь).
Або Марія Матіос, починаючи свій роман «Солодка Даруся», де дія відбувається на Буковині, вживає слово георгіна (літературною українською — жоржина):
— Ви, Марійо, у кого георгіни брали, що такі дуже веселі та пишні? — питає Васюта через паркан сусідку.
Письменниця вважає за необхідне зробити внизу сторінки примітку: «На Буковині георгіна — це не русизм. Є навіть таке жіноче ім’я».
Вважається, що північні, південно-західні та середньонаддніпрянський говори — старожитні. Селяни на цих землях вживають багато давніх форм. (Чому селяни — бо в селах краще зберігаються діалект і давні форми.) Є ще новостворені говори — вони виникли через те, що на певні землі масово переселялися люди з інших регіонів, приносячи щось своє, як-от на Слобожанщині чи у степових регіонах України, де активно стали селитися аж у XVI столітті, — тут немає стількох давніх форм, як на півночі або заході нашої країни.
В цьому розділі я жодного разу не вживала слів «правильно» й «неправильно». Я не казала, що він ходить — це правильно, а він ходе чи він ходит — неправильно; що гойдалка — правильно, а поліське слівце ореля — ні. Я говорила тільки про літературну норму (він ходить, гойдалка — це літературна норма, а він ходе і ореля — до неї не належать).
Але.
Літературна мова — це тільки невеличечка частинка мови. Це лише крига на річці, а під кригою існує величезна ріка — зі своїми витоками, притоками, плесами, перекатами, фарватерами й підводними течіями. Якби не було річки, то не було б і криги — так само й діалект живить літературну мову, тому діалектом нехтувати не варто, а надто — зневажати його. Скільки цікавезних речей про історію своєї мови можна довідатися завдяки діалектам! І які багаті синонімічні ряди виходять! Є літературне лелека, а є ще чорногуз, боцюн, гайстер і бусол, бузьок (ніжно називають бусько, бузько), замість страх можна вжити пуд (звідси страхопуд, опудало), замість сніжка — ліпашка, а кукурудзу в різних регіонах звуть пшеничка, пшінка, качани, папушоя, мелай, тенґериця, кенґериця, киях.
Фрагмент із книжки «Спільна мова. Як народжуються і живуть слова» («Портал», 2020).
