Іноді, звісно, представники «демократичного громадянського суспільства» вчиняють ромські погроми, нападають на вулиці на людей з іншим кольором шкіри, вдаються до актів вандалізму в мистецьких просторах і на дискусійних майданчиках, де обговорюють незручні для них теми. Та ці інциденти — нехай і непоодинокі — можна списати на «руку Кремля», що намагається дестабілізувати ситуацію в країні й деморалізувати населення. Як жартома зазначає дослідник фашистських режимів Ділан Райлі, «ми називаємо щось громадянським суспільством, коли воно нам подобається, а як ні — шукаємо якусь іншу назву».
Утім, якщо трохи замислитися, то очевидною стає проблемність уже самого прагнення ідеальної гомогенної спільноти, яка, на думку Еміля Дюркгайма, історично передувала більш гетерогенним сучасним суспільствам. Звісно, у невеличких осередках, де всі свої, знають одне одного й можуть довіряти, нам легше та комфортніше. Як добре іноді помріяти про повернення до затишних локальних спільнот! І як страшно буває у великих гетерогенних суспільствах, де раптом з’являються незрозумілі суспільні рухи, штучний інтелект, РНК-вакцини з ембріонів… У цих відчуттях немає нічого дивного, тим більше, якщо говорити про історію Церкви. Протиставленню зовнішнього світу і християнських спільнот, побудованих на інших цінностях, уже дві тисячі років.
Церква, що в радянські часи перебувала в ситуації «обложеної фортеці», досі схильна відтворювати цю модель взаємодії зі світом (принаймні в більш консервативних середовищах). Та парадокс полягає в тому, що, попри позірний антикомунізм, у такому підході проглядають залишки радянського бачення суспільства. Це суспільство, максимально гомогенне й конформне, лояльне до лідерів і нетерпиме до дисидентів. Наполягання на уроках християнської етики у школах, спротив принципам гендерної рівності, марші за сім’ю, критика низових суспільних рухів, ідеї яких не в усьому збігаються з церковними, — усе це докладається до зведення стіни між Церквою і світом. Та cприйняття спільноти як цитаделі проблемне не тільки із соціологічного, а й із теологічного погляду. Французький філософ Жан-Люк Нансі пише, що спільноти можуть ставати руйнівними для своїх членів, якщо, замість стояти перед обличчям Бога, починають вважати богом себе й замикатися на собі. Бо ж людина, яку по-справжньому кличе Бог, опиняється поруч із іншими смертними, такими самими, як вона, навіть якщо вони не належать до її племені чи народу.
Навчаючись у Центрі суспільних змін Університету Йоганнесбурга, я була залучена до дослідження протестного руху в неформальних поселеннях Совето — передмістя, за часів апартеїду відведеного для проживання темношкірих людей. Тутешні мешканці, які будували на «нічиїй землі» хижки з підручних матеріалів, часто не мали доступу до жодної соціальної інфраструктури, тож однією з їхніх головних вимог до місцевої влади було, щоби влада визнала за ними «право на місто» й забезпечила доступ до електроенергії, води, централізованого вивозу сміття, початкової шкільної освіти і медичних пунктів первинної ланки. «Комітет кризи електропостачання в Совето» був серед громадських організацій, яку досліджував наш центр, тож невеличкими групами студентів і старших дослідників ми приходили на його збори, вели польові нотатки і брали інтерв’ю в активістів.
Перша така зустріч, на яку я потрапила, відбувалась у приміщенні католицької церкви. Священник поблагословив учасників і учасниць, побажавши, щоб «Святий Дух надихав і супроводжував їх у боротьбі з капіталізмом, який руйнує наші душі й нашу планету». Після гімну «Дякуємо тобі, Ісусе!» слово взяв активіст «Демократичного лівого фронту», який привітав товаришів популярним в активістських колах вигуком «Влада народу». Далі на зібраних у храмі чекало кілька коротких революційних пісень і виступ про загрозу монополії державної енергетичної корпорації «Еском», яка діє за логікою максимізації прибутків, а не права бідних на доступ до електроенергії. Доповідач-експерт із відновлюваної енергетики, який виступив наступним, розповів про шкоду цієї корпорації для довкілля — бо левова частка електроенергії генерується на вугільних ТЕЦ. Активістка міжнародної НГО, що допомагає покращувати житлові умови мешканцям неформальних поселень, розповіла про малі гранти на встановлення сонячних батарей на дахах будинків і заохотила активістів подаватися на ці гранти, щоб бути більш незалежними від корпорації «Еском» і щоб сприяти екологічним принципам відновлюваної енергетики.
Останньою слово взяла шаманка у традиційному вбранні, прикрашеному намистом і пір’ям: «Дякую вам, отче, що надали нам простір для зустрічі й супроводили нас у молитві. Дякую вам, товариші, що розповіли про загрози капіталізму. Дякую за нагадування про жахливі наслідки кліматичних змін і про необхідність інвестувати у відновлювану енергетику. Хочу сказати вам, що зміни клімату — це справді серйозна проблема. Ми прогнівили духів наших предків, і вони вже не можуть, як раніше, надати нам передбачення, якою буде погода, яким буде врожай. Не можуть застерегти від стихійних лих. Вони відмовляються нам будь-що говорити, бо ми спаплюжили матінку-землю… Тому я теж підтримую встановлення сонячних панелей на наших домівках!»
Хоч як намагалася, я не могла уявити собі подібної зустрічі в якомусь із київських храмів. Щоб у церковному просторі зібралися ліваки, бабці-ворожки, екологічні експерти-критики капіталістичних монополій і представники західних ліберальних НГО. Щоб там лунало і «Боже великий, єдиний», і «Повстаньте, гнані і голодні», розповідали про корупцію в ДТЕК й екологічні гранти, а католицький священник благословляв учасників і молився за супровід і натхнення Святого Духа. Ба більше, навряд чи багато хто з українців сприйняв би таку зустріч як щось позитивне й бажане — навпаки, вона, імовірно, стала би підставою написати скаргу єпископу про неподобства, що відбуваються в церковних стінах.
Звісно, недовіра до людей, не схожих на «нас», притаманна не лише церковному середовищу. Так само й ліві активісти скоса подивляться на священника на своїх зборах, а експерт у краватці — на ворожку в традиційному вбранні. Політичні та релігійні утопії на наших східноєвропейських теренах стосуються максимально гомогенних спільнот: таких, як ми, нормальних, передбачуваних. Подібність до нас є підставою формування довіри. У ворожому світі ми маємо захистити свою обложену фортецю, свої справжні цінності, свою віру, свою ідентичність. Якщо навколо вороги, то довіряти можна лише тим, хто є одним із нас. Якщо доводиться підпільно звершувати Євхаристію в чиїйсь квартирі із завішеними вікнами й за замкненими дверима, то слід остерігатись дивних незнайомців, які можуть виявитись шпигунами і зрадниками.
Недовіру до людей, що не належать до нашого найближчого оточення, можна зрозуміти. Як і скепсис до незрозумілих тем і досвідів, від яких легше відмахнутися — мовляв, «це нас не стосується». І, можливо, це справді пов’язано з радянським минулим, коли довіряти «усім підряд» було небезпечно, коли треба було триматися своїх. Але історія із Совето показує, що все-таки можна мислити спільноту по-іншому — попри досвід авторитарного апартеїдного режиму, коли активістам підкладали вибухівку в поштові бандеролі, викрадали й катували, і попри сучасний досвід разючих нерівностей і насильства. Чинити спротив режиму вдається не у форматі обложеної фортеці, а у форматі широких коаліцій, об’єднаного фронту, де і комуністи, і ліберали, і мусульмани, і католики, і протестанти, і атеїсти, і світлошкірі, і темношкірі вирішують ризикнути й діяти спільно. Де важливіше дивитися не одне на одного, а на спільну проблему та спільну мету.
Цей виклик переосмислення спільноти, що випливає з потреби водночас бути разом і чинити спротив тоталітарним спокусам у нашому власному середовищі, особливо актуальний для християн, у центрі життя яких — Євхаристія, спільна трапеза, спільний спомин смерті і воскресіння Ісуса Христа, спільне очікування Його пришестя у славі. На месі наші погляди звернені не одне на одного, а на вівтар. Утім, перш ніж приступити до причастя, нас запрошують повернутись обличчям до сусіда й передати йому чи їй знак миру — хоч би хто це був, лівий активіст чи шаманка.
