Навколо тебе всі можливі варіанти набувають обрисів ἔσχατος і, здається, єдине раціональне розв’язання полягає в тому, щоб утекти, доки можна втекти. Допоки напрямок із можливих «усюд» іще не вибраний, наздоганяють думки про те, як у кожну подорож ти все одно береш із собою себе, а тому тікати нікуди – ось воно, ми на межі, і що тепер? Але ні.
Найприйнятніший з доступних напрямків – північний захід Європи (адже іронічний внутрішній голос підказує запит «втекти від себе недорого з Києва»), й ось ти вже щаслива власниця авіаквитків в обидва боки: від себе і до себе, а якщо бути географічно точнішою, то до Північного моря й назад.
Напрямок зазвичай обираєш відповідно до внутрішньої потреби зрезонувати свій настрій з накволишнім середовищем. Одна справа – літній відпочинок, радість, щастя й дві кульки ванільного морозива на Середземному морі, інша – спроба відійти від краю прірви, уповільнити ритм утечі на морі Північному, яке промовляє: «Я таке самісіньке, як ти: замислене, понуре, схвильоване – і живе».
Ніде правди діти, іноді ти шукаєш відповіді на свої питання й на золотому піщаному пляжі Лігурії. Там усередині завжди є відчуття, що «з моря прийде» – і справді, щоразу на обрії з’являються великі й малі кораблі, повні риби, які вивантажують свої скарби на суботніх ранкових ярмарках. Здається, у кожному судні сидить свій святий Петро, що зустрівся з Ісусом і вдруге закинув сіті. Відчуття наповненості – ось чого сподіваєшся від зустрічі з погожим морем.
Північне море має інший характер. Воно нічого тобі не зобов’язане, і звідти нíчого чекати. Ви стоїте сам на сам і мовчки шумите, входячи в резонанс взаємних коливань.
Спочатку марно вдивляєшся в сіру далечінь, намагаючись відрізнити небо від морських хвиль, та їхні відтінки невіддільні. Тоді починаєш чекати корабля, що зачарує романтикою вітрил і додасть барв у похмурий пейзаж, але й цього не стається. Залишаєшся віч-на-віч із відчуттям, що дійшла до межі: це бурхливе море – край світу, за яким нічого немає хоча б тому, що протилежний берег важкодосяжний, а в тебе ні корабля, ні катера, ані рятувального жилета.
На пляжі вітряно, піску намело у пляжні кабінки (хто тут узагалі відпочиває?). Дерев’яні розкладні крісла з синьо-білим полотном де-не-де стоять по два чи три в ряд, занесені піском до половини ніжок. І ти – в теплій куртці з захистом від вітру, у шапці й водовідштовхувальному взутті – сідаєш на одне з них на безпечній відстані від моря, що, здається, зараз ошаліє.
Ситуація доволі комічна: людина в теплому одязі на безлюдному пляжі сидить на картатому лежаку й чогось явно чекає. Одна сіра лінія – це лінія моря, інша – лінія неба, третя, рудувата, – лінія піску. У центрі кадру – крісло й ти у сподіванні чуда.
Нічого не діється. Чомусь не приходить Мойсей і не дає морю знаку розступитися, щоб досягти іншого берега. А за спиною поволі виростає фараон знецінення, самотності, покинутості й відчаю. І навіть не зануришся, щоб (знову) втекти від цього пронизливого смутку, що злущиться з тебе, мов непотрібний шар гріха, під яким приховане твоє єство, створене радіти й бути вдячним.
Бог на третій день зібрав воду та проявив суходіл, назвавши своє творіння добрим; та де зачерпнути цього добра? Тобі нічого віддати, можеш пожертвувати лише свій час – але що таке час порівняно з вічністю? Хіба ця нікчемна жертва може хоч на йоту наблизити до Його спокою? Фараон підходить ближче, море не припиняє шуміти, а всередині утворюється пустка.
Вдивляючись у далечінь із пляжів теплих морів, ти живеш надією й надихаєшся, але зараз усе інакше. Тут – на холодному, сірому, Північному морі – ти просто віддаєш. Здається, усередині не залишилося нічого, чим можна поділитися. Хаотично озираєшся, щоб зрозуміти, що коїться навколо, і розумієш: надходить негода, усі розійшлися по затишних домівках. А ви, самотні авантюристи, саме зібралися на вечірку на морському березі – ти, твої думки, море, простір і Бог.
Настає тиша, як завжди перед бурею. Хвилі завмирають, стихає вітер, лише голоси чайок пронизують повітря в передчутті зливи. Здається, море нарешті затихло й хоче послухати тебе. Маєш кілька хвилин.
Тобі сказати насправді нíчого, та й навряд чи слова будуть зрозумілі морю. Але в цій раптовій тиші починаєш чути, як у серці відбиваються хвилі. Море все зрозуміло й зі вдячністю взяло твою пустку, зануривши її у свої безодні. Тепер воно шумить, немовби не помічає тебе.
І – парадоксально – у тобі починає проростати його внутрішня сила чи то стійкість, зміцнена відчуттям присутності. Воно, яке стало Божими руками, поруч. Ти знайшла його, і твою порожнечу заповнило морське безмежжя.
