На моїй пам’яті це місце називали по-різному. «Костел» — у кращому разі. «Органний зал» — у гіршому. «Будинок органної та камерної музики» — сухою мовою офіціозу. Але справжнє ім’я цього місця, дане йому при народженні, — римсько-католицький храм святого Миколая. Цей храм можна було б назвати мучеником через усі випробування, які він здолав і досі долає за право носити своє істинне ім’я та виконувати служіння, до якого покликаний.
Відбирати у сакральних споруд імена і функції, щоб стерти їх із реальності — звична справа для радянської влади. Щодо храму святого Миколая це було зроблено з особливим цинізмом. Збудований на початку ХХ століття, він постав у час, коли імперія, сама того не знаючи, доживала останні роки, і мав стати окрасою Києва й осередком духовного життя численної католицької громади. Але зовсім скоро вишукане храмове начиння розграбували, орган розібрали на металобрухт, а саму споруду замкнули на довгі роки, аж доки не проголосили Будинком органної та камерної музики.
Храм святого Миколая — це особливе місце на мапі Києва, закарбованій у мене в серці. Наш зв’язок тягнеться крізь усе моє життя і складається з чотирьох знайомств.
Перше відбулося так давно, що я пам’ятаю його лише уривками. Мене водили на концерти органної музики «у костел» — мати, чия молодість минула в Союзі, ненавиділа ту країну всім серцем, тому принципово не називала храм «органним залом». Мені казали, що це місце — церква, де моляться католики, що воно гідне відповідної пошани та що поводитися тут потрібно так, як у будь-якому іншому храмі. Тоді я ще не знала, що величезний орган стоїть не на своєму місці, а затуляє серце храму — вівтарну частину; що червоні концертні крісла з номерами встановлені замість дерев’яних лав, призначених для вклякання; що бліді вікна з кольоровими ромбами — лише дешева імітація прекрасних вітражів, які колись були тут; що бічні ніші — це місця, де колись стояли нині зруйновані вівтарі. У свої п’ять-шість років я багато чого не знала, але відчувала: це особливе місце, де ховається щось, неосяжне для ока і значно більше, ніж звичний навколишній світ. Пам’ятаю дитяче допитливе бажання побачити «справжнього, живого» католицького священника — і розчарування, що так і не сталося. Тоді я ще не знала, що католики тут — лише гості, яким дозволяють приходити і служити Меси, тобто робити те, для чого й був зведений храм.
Друге знайомство трапилося, коли мене взяли до дитячого академічного хору. Виступи здебільшого відбувались у храмі святого Миколая, й у певному сенсі він став мотивацією відвідувати хор, навіть коли на вулиці стояла огидна погода, у будинку творчості не опалювали, а вдома чекало стільки цікавих справ. Я хотіла співати під цими склепіннями, під золотими зорями на синьому тлі, що зачаровували мою уяву з дитинства, під іконою Остробрамської Божої Матері — цієї назви я ще не знала, але вважала її найгарнішою серед ікон.
Саме хор навчив мене кохатися в латинській мові, у західній музичній естетиці: у нашому репертуарі не бракувало класичних творів — як світських, так і релігійних. На шляху до віри, який проклав для мене Бог, не останню роль зіграло те, що «Gloria in excelsis Deo», «Agnus Dei» й «Ave, Maria» були для мене, далекої від католицизму дитини, так само звичними, як табличка множення чи хрестоматійні твори українських письменників. Під час репетицій у храмі мені часом таки вдавалося побачити «справжнього, живого» священника — і я пам’ятаю дивне почуття провини, бажання перепросити за те, що ми неначе відбираємо у храму частину сутності; адже тоді про його долю я знала вже більше.
Здалося, що ці стіни — понівечені, зболені, потріскані й обгорілі — полегшено зітхнули, ніби впізнали старого знайомого, і струсили із себе пил забуття.
Згодом храм-мученик (а точніше, любов до нього) став причиною мого розриву з колисть улюбленим хором. У репертуар для якогось із виступів під дахом святого Миколая вкралася народна жартівлива пісня про козлика — і це обурило мене, тоді вже підлітку, повну властивих підліткам радикалізму, категоричності й душевної вразливості. Слово «святотатство» ще не належало до мого лексикону, але мені, нехай і дуже далекій від релігії, це здавалося чимось неправильним, блюзнірським; чимось, у чому було неприємно та неприпустимо брати особисту участь. Я пішла з хору зі скандалом (зізнаюся: моя тодішня поведінка була надмірно емоційною і не гідною наслідування) і більше не повернулася — про що з плином часу не раз шкодувала.
Але до храму я прийшла знову.
Третє знайомство було найважливішим, бо саме тоді храм нарешті відкрив мені свою справжню сутність, приховану за абияк замазаними тріщинами у стінах. Переживаючи довгі та складні духовні пошуки, я вийшла на стежку католицизму, відчуваючи, що саме тут може бути те, чого я прагну. Наважившись уперше у житті відвідати католицьке богослужіння, я обрала не той храм, що був ближчим до мого дому, а встала рано-вранці, коли надворі було ще темно, і поїхала до святого Миколая. Мені здавалося, що саме тут, де колись у моє серце впали несміливі зернята з уривків латинських молитов, вони мають шанс прорости. Я сиділа на такому недоречному концертному кріслі, дивилась у темряву під шпилем, що здавалася нескінченною, чула голос священника за вівтарем, який не мав би стояти на сцені «концертного залу» і виразно відчувала: вдома. Нарешті я вдома.
Четверте знайомство відбулось у чорний 2022 рік — через пів року після пожежі, яку важко сприймати якось інакше, ніж як вияв Провидіння: не пошкодивши ні вівтаря, ні ікони, вогонь ущент знищив орган, який був каменем спотикання та приводом для постійних відмов повернути храм вірним. Тепер святиня стала місцем порятунку не лише душ, а й тіл: священники і миряни, залишаючись у місті під ракетними обстрілами, розгорнули тут базу гуманітарної допомоги й підтримки наляканих людей, що шукали прихистку. Ікона Ісуса Милосердного з традиційним підписом «Ісусе, довіряю тобі» у повноті розкрила свій зміст серед людського страху й болю.
Цього ж року храм став місцем регулярних латинських богослужінь — тих, для яких його колись побудували; тих, які відбувались у його стінах, перш ніж двері були замкнені, коштовне начиння розграбоване, а настоятель — страчений у застінках НКВС. Здалося, що ці стіни — понівечені, зболені, потріскані й обгорілі — полегшено зітхнули, ніби впізнали старого знайомого, і струсили із себе пил забуття. Сонце сяяло крізь вікна у вівтарній частині, як колись — крізь барвисті вітражі, і десь у глибині свідомості я зрозуміла: крізь сліди своїх страждань і поневірянь храм усміхається.
Сьогодні боротьба храму за існування триває. Чиновники, відповідальні за його долю, називають усе нові терміни повернення його католицькій громаді, хоча зобов’язання вже давно офіційно оформлені. Немає консенсусу й у суспільстві. Хтось, свідомо чи несвідомо наслідуючи червоних комісарів, твердить, що релігія — пережиток «темних» часів, а тому сакральні споруди мусять служити культурі (роль релігії в цій культурі чомусь залишають за дужками). Хтось уважає, що «польській церкві» не місце в сучасній Україні. Хтось навіть щиро певен, що це місце завжди було органним залом: навіщо атеїстична радянська влада зводила б неоготичну будівлю в очевидно сакральному стилі — питання відкрите. А поки лунають ці голоси, храм-мученик несе свій хрест.
Сьогодні він схожий на Україну: спустошений, потрісканий, постраждалий від вогню, від холоду, від цвілі й руйнувань, від браку необхідного догляду — і незламний попри все. І саме тому молитви, промовлені в його стінах в умовах обстрілів та блекаутів, без світла і тепла, лунають із особливою надією та вірою у перемогу — як, імовірно, лунали в темних вогких катакомбах молитви перших християн.