У першому тексті номера Олексій Браславець на підставі Канонічного права окреслює межі єпископської влади, пояснює завдання титулярних єпископів, у чиїх дієцезіях може не бути жодного вірянина, і виразно відповідає на запитання про те, кому мусить бути слухняний ченець, який став єпископом. «Де єпископ, там і Церква», каже прислів’я, та як це насправді працює? Адже єпископське служіння має багато граней, та й сама ідея Церкви виявляється складніша, ніж на перший погляд.

Отець Ігор Гнюс OP пише про монастирські фінанси – принаймні в домініканському варіанті. Обітниці вбогості й послуху ставлять кожного окремого ченця й  цілий монастир у ситуацію взаємодопомоги, покори й доручення життя Божому Провидінню. Утім, від цього не зникає потреба платити за електроенергію в храмі й келіях, купувати харчі й гігієнічні засоби, діставатися з місця на місце транспортом, який теж коштує.

Івона Бонк, очільниця Центру наукових досліджень і міжнародної співпраці при Папському університеті Йоана Павла ІІ у Кракові, відповідає на запитання «Вербуму» про те, навіщо змагатися за дослідні гранти, що враховувати під час складання заявки й чи має тут якесь значення релігійна приналежність. Участь у проєктах, які об’єднують різних дослідників і навіть виходять за межі окремих дисциплін, – це важливий досвід, не лише науковий, а й спільнотний.

Павло Зінченко коротко переповідає історію військового капеланства, яка починається ще з середніх віків, коли деякі єпископи захищали свої міста від напасників повноцінною зброєю – мечами й луками. Зі зміною стосунків Церкви й держави змінювалися також погляди на роль, яку припустимо відігравати священникам у світських збройних силах. Так, як ми її знаємо сьогодні, справу військових капеланів упорядкував лише Йоан Павло ІІ.