Створивши людину, Бог уділив їй особливий привілей — дати імена всьому живому: «Як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось» (Бут 2, 19). Тож іще відтоді — із самого початку нашої історії — імена мають значення. Ольга Герасименко розмірковує про вагу й важливість імен, послуговуючись прикладами як із церковної традиції, так і з сучасних романів, ігор і фільмів.
Отець Матеуш Годек говорить про слова і те, як ми ними послуговуємося. Адже завдяки дарові слова ми можемо як підтримувати, так і ранити, як досягати порозуміння, так і маніпулювати, як творити, так і нищити. «Слово необхідне для будівництва й підтримки взаємин. Проте виникає питання, про що ми розмовляємо».
Важливість слів зрозуміла, зокрема, диктатурам — і тому в тоталітарних державах так ретельно намагаються все переназивати, переформульовувати, перелицьовувати. Щоб навіть відлуння пам’яті не залишилося в іменах і топонімах. Та, на щастя, ідентичність часто залишається сильнішою за репресії. Про такі випадки пише Яна Кубишкіна, переповідаючи історії кримськотатарських письменників, які боролися за повернення імен собі й рідним місцям.
В останньому тексті випуску Ольга Чапля, розповідаючи про пошуки сенсу власного імені, виплітає історію, у якій поєднуються роздуми про філософію Григорія Сковороди, про ідеї святості та вдячності, про дар Євхаристії та про невпинне пізнання світу й самих себе. «“Пізнай самого себе” — одна з дельфійських максим, викарбувана перед входом до храму. Щоби пізнати себе, пізнати своє ім-Я, варто приходити до храму. Того храму, де в таїнстві хрещення когось (може, випадково) назвали Ольгою».
