Зараз і я, і мої колеги слухаємо людей — але слухаємо також усю нашу країну. Ми питаємо одне одного: як жити після побаченого? Як бути з такою ненавистю чи болем, люттю чи розпачем, із таким жахом, який годі було уявити? Питання, на яке я чекаю останні п’ять місяців (і вісім років), іще не пролунало, проте воно так само стосується всієї України й кожного з нас. Воно дуже просте: як нам бути тепер разом, після всього, з оцим усім у спільній історії? Як бути разом у цій країні: внутрішнім переселенцям і тим, кому пощастило більше, бо вони у своєму домі й він цілий, чи менше, бо вони мають досвід окупації; ветеранам і тим, хто ніколи не наближався до лінії фронту; заходу і сходу (і центру), врешті-решт? На це запитання страшенно складно відповісти. Проте якщо відкласти роздуми про нього, легше не буде.
Логотерапевт Альфрід Ленгле казав у лекції про любов, що стосунки — це своєрідний контейнер, спільний простір. Усе, що в нього потрапляє, лишається там, і все подальше спільне життя нам доведеться з цим бути. У стосунках однієї частини країни з іншою — так само. Проте, на відміну від дружби чи шлюбу, ми не можемо в разі чого взяти й розійтися. Тому доведеться колись відмикати шафи й діставати з них складні та проблемні речі, доведеться ставити неприємні запитання й давати відповіді, від яких, мабуть, буде дуже незручно — проте опісля точно полегшає.
Ми дуже звикли бути розділеними. Люди, що вважали себе українцями, що говорили українською мовою, раз по раз опинялися в різних державах. Когось з них насильно русифікували, когось «австриїзували». Частково корені наших сьогоднішніх відмінностей лежать у тому, що нашим пра-пра-родичам різними мовами забороняли говорити українською. А от засоби були схожі: в’язниці й заслання, на початку ХХ століття навіть концтабори — все це спіткало і галичан, і донеччан, і черкащан. Наша спільність полягає, зокрема, у тому, ким нам не давали бути і за яких себе боролися наші далекі і не дуже предки, яких себе відстоюємо ми.
Як я можу сказати, що на Донеччині чи Херсонщині українці якісь інакші, якщо їхні бабусі мали ту саму кошмарну дійсність і ті самі кошмарні сни, що й моя?
Радянській владі було зручно, щоб схід і захід бачили один в одному ворогів. Бабуся розказувала мені, що коли котрусь із її подруг, випускниць педучилища, за розподілом посилали «на західну Україну», то батьки голосили за нею, як за покійницею, — були певні, що живою дитини не побачить. До слова, жодну з бабусиних однокурсниць так і не спіткали страшні кати у вишиванках, проте її дядька розкуркулили та заслали до Сибіру люди з червоними зірками. А з другого боку, уже вісім років Донеччина й Луганщина пошматовані війною, а інша моя бабуся досі каже: «Ну, східняки звикли жити краще за всіх, знаєш, які в них були виплати». Вона й зараз, здається, має образу на людей, проте не на державу, яка свідомо створювала майнове розшарування — і виразно його підкреслювала.
Нас учили думати, що ми такі різні, що не порозуміємося ніколи, що в нас із будь-ким більше спільного, ніж між собою. Зрештою, саме цей наратив востаннє використали проти нас вісім років тому. Проте в нас незмірно багато спільного, найперше — спільного болю, спільно зазнаного насильства, яке над нами чинили раніше й чинять знову. Переживши разом деякі жахливі речі, насправді дуже складно лишатися чужими людьми. А Голодомор, приміром, став трагедією як для центру, так і для півдня та сходу. Як я можу сказати, що на Донеччині чи Херсонщині українці якісь інакші, якщо їхні бабусі мали ту саму кошмарну дійсність і ті самі кошмарні сни, що й моя? Після поділу Польщі з-під кордону українців депортували цілими селами, декого — до східних меж самої України. Дивно говорити після того, що схід і захід у нас занадто різні, що там якісь геть не подібні між собою люди.
Ми досі не ставимо питання, як із цим бути, як бути одне з одним, бо, хоч коли подумай про нього, воно не на часі, та й час, подейкують, гоїть. Але насправді він не зцілює нічого, просто лишає брудні бинти, рани під якими далі болять і наривають. І погана влада (як у сусідів) тисне на болюче, щоб маніпулювати людьми, проте ніколи не лікує і заважає самостійно шукати зцілення — адже коли люди, країна мають постійний біль, то потрібно лише змінювати силу натискання, щоб вони робили що завгодно, втрачаючи здоровий глузд. Середньо погана влада просто занедбує (утім, так можна доігноруватись і до гангрени), та не втручається, коли ми бодай намагаємося допомогти собі самі.
Щоб жити разом, передусім варто бути одне одному людьми й бачити в іншому людину.
Сьогодні ми маємо не просто нові рани — вони щодня глибшають. І цей біль, такий глибокий і водночас гострий, витягатиме на поверхню задавнені травми. Зараз ми усі ризикуємо почати пригадувати одне одному старі кривди, роз’ятрюючи їх на десятиліття вперед, та маємо й потенціал позагоювати старі рани, дбаючи про свіжі.
Я починала цей текст із чужих думок про любов, а завершити хочу власним досвідом любові. Я вірю в свій шлюб не тому, що він убезпечений від прикростей — помилок припускаються усі, ми з коханим чоловіком також. Та попри всі прикрощі, я знаю, що кожне з нас візьме свою частку відповідальності, визнає помилки, запитає: «Як ти?»; кожне з нас проситиме пробачення — не з почуття провини, а зі співчуття, з небайдужості та поваги до іншого; кожне перепросить і докладе усіх зусиль, щоб відшкодувати біль, щоб зцілити одне одного й наше спільне. Бо, щоб жити разом, передусім варто бути одне одному людьми й бачити в іншому людину.
Те, що ми можемо зробити зараз, щоб трохи зменшити біль — свій та одне одного — це запитувати. Як тобі тепер, так далеко в часі й кілометрах від дому? Що ми можемо спільно зробити, щоб ти відчував, що й тут також твій дім — бо це ж наша спільна країна? Що ми з тобою разом можемо зробити, щоб вона справді була для нас спільною? А потім, відповівши й дослухавшись до відповіді іншого, справді почати щось робити, день за днем, крок за кроком — назустріч одне одному і в одному напрямку.
