Цей випуск «Вербуму» присвячено дорогам. Якісь із них знайомі та простягаються зовсім недалечко, інші ведуть за океан і можуть перевернути життя; якісь — буквальні, що їх ми змірюємо кроками, інші — метафоричні, що потребують скоріш духовної подорожі; на якісь ми стаємо свідомо й самостійно, на інші нас затягують супроти волі, і тоді потрібна велика сила й витривалість, щоби повернутися. Єдино незмінною залишається потреба долати ці шляхи.

У першому тексті випуску Ольга Чапля розмірковує про внутрішню потребу, яка підштовхує нас вирушати у мандрівку: «Покликання людини — почути “Vade mecum!” і піти. Не обов’язково розуміти, куди саме йдеш і що тобі приготовано».

Єпископ Володимир Груца розповідає в розмові з Іриною Максименко про свій шлях до священства й ділиться поглядами на те, у чому полягає суть доброго душпастирства і як підготувати до нього людей, які тільки стають на дорогу богопосвяченості.

Отець Матеуш Годек нагадує, що ми ніколи не перебуваємо самі на шляху до Бога. Звісно, кожна людська стежина унікальна — але так само на кожній Господь дає нам помічників, провідників і спільноту, яка допомагає не збитися з дороги.

Аліна Петраускайте пише про паломництво як особливий досвід взаємодії з прочанами, що крокують поруч, із зустрінутими на шляху людьми та з Богом, чия глибока присутність, власне, і робить мандрівку паломництвом.

Нарешті, в останньому тексті випуску Владислав Гаврилов говорить про українських полонених, депортованих на російську територію й утримуваних там за сприяння РПЦ. Очевидно, що «підтримувати воєнних злочинців, водночас прикриваючись християнською вірою і священним саном, — це усвідомлене лицемір’я»; шлях, який обрало російське православне духовенство, веде якнайдалі від Христа.