Олексій Браславець говорить про душпастирський підхід Папи Франциска до стосунків між поколіннями. Цікаво, що більшість думок Його Святості про старість міститься в текстах, призначених для молоді. Він пише про міжпоколіннєвий зв’язок, важливий як для старших, так і для юних осіб, і намагається подолати дуалістичну модель мислення, де молодість протиставлена старості, а «батьки» – «дітям». У душпастирстві цей дуалізм проявляється у сприйнятті молодих людей «як тих, що ще не катехизовані й не залучені в повноту парафіяльного життя, а тому потребують уваги; а старших – як тих, що вже катехизовані й у все залучені, тож особливої уваги не потребують». Папа ж пропонує альтернативний підхід, відповідніший до католицького світогляду й канонічного права.
Кость Москалець пише про складний досвід старіння, який, проте, може перетворитися на шлях до глибшого розвитку, осмислення себе й світу. «Старіють звірі і птахи, дерева старіють, і навіть зірки й галактики. Сідаючи за обрій, старіючи, сонце ще раз озирається на перейдений шлях, бачачи його в світлі істини, і багряна заграва заходу – не менш велична та красива за пурпурову феєрію світання, а кора на височенних соснах, що курять небові пахощі живиці, надвечір так само золота, як і вранці. Старість – це наша вечірня жертва, і Податель віку людського не знехтує нею».
У фрагменті з книжки отця Войчеха Ґєртиха OP ідеться про старість і підготовку до відходу з цього світу в контексті смерті Ісуса Христа. Усвідомивши глибину сенсу Пасхальної таємниці, ми можемо краще зрозуміти «кінцеві етапи людського духовного паломництва, в якому люди старшого віку готуються до остаточного переходу. Від моменту Пасхальної Таємниці людська смерть перестала бути тільки страшним моментом остаточного розділення тіла і душі, відділення однієї людини від інших, від сім’ї та близьких. Християнська смерть – це зиск, користь, найвище єднання з Богом, яке слід переживати в любові, а не у страху, на підставі тієї найвищої любові, яка була нам дарована задарма». Смерті уникнути неможливо, проте вона може стати дверима до переживання повноти життєвого дару.
Сестра Олена Рибак SM розповідає про один із найстаріших будинків опіки для людей похилого віку, який у середині ХІХ століття заснували в Парижі польські емігранти. Дім святого Казимира – це спеціалізований заклад, обладнаний для догляду за хворими та старенькими особами. В Україні такі установи досі сприймають неоднозначно, проте європейський приклад показує, чому, за належної організації, «іноді розсудливо делегувати піклування про немічних або стареньких родичів професіоналам». Ба більше, у досвіді Дому святого Казимира є випадки, коли самі люди похилого віку звертаються, щоб якийсь час тут пожити, – а потім вирішують залишитися.
