Буду щирий: у цій статті я упереджений. Цього разу дозволю собі таку розкіш — упередженість. Бо сфера суспільних комунікацій безпосередньо пов’язана зі сферою проповідування й педагогіки. І вже котрий рік я із сумом спостерігаю профанацію і педагогіки, і проповідування, і суспільного комунікування. Чомусь у цій сфері кожен вважає себе здатним до звершень — як каже український жарт, кожен знає, як треба виховувати. Утім, не кожен уміє і не кожному дано.
Санкта сімпліцітас
Ні, я розумію мотиви. Напевно, заповзятому пастиреві йшлося про щось шляхетне й благородне — він явно хотів як краще. Утім, нехтування доречними формами й методами зіграло зі священником злий жарт. Бо хоч які праведні були наміри, та цільового позиціонування й підбору відповідних засобів ще ніхто не скасовував (це, нагадаю, базові прийоми педагогічної роботи). Чомусь у церковних колах стан афекту й емоційний тиск на вірян вважають нормою і регулярно застосовують, тимчасом як у педагогіці — о несподіванка! — такий виховний прийом, відомий як «методу вибуху», радять використовувати якомога рідше, бо інакше він втрачає ефективність.
У випадку з відстороненням священника, до честі єпархіальних інституцій, було чітко розмежовано сутнісний і формальний аспекти справи. Якщо за суттю сказаного зауважень не було, то щодо некоректності та неприпустимих для душпастиря висловлювань, «які принижують людську гідність, розпалюють ворожнечу в суспільстві, суперечать фундаментальним принципам християнської моралі» — хоч греблю гати. Цей випадок показує, що церковні структури в Україні нарешті починають вдаватися до методологічного аналізу. І якщо з питаннями доктринального змісту усі розібралися ще ген-ген коли, то нині настав час осмислити питання методологій і методик. І тут не вдасться з наскоку, бо методології та методики — це майстерність, яку шліфують роками.
Варто наголосити, що йдеться зовсім не про те, що священник — православний, а його деліктне діяння відбулось у соціальних мережах. На проблему треба поглянути ширше. Люди Церкви часто дозволяють собі зверхність і неповагу до ввіреної їм отари. І не лише в інтернеті.
Гляньмо, наприклад, на занепад католицької проповіді в Україні. Не буду вдавати, наче вкрай високо оцінюю рівень проповідницької майстерності, приміром, київських католицьких душпастирів. Перебуваючи «по цей бік амвона», знаю не з чуток, що в одній зі столичних парафій віряни донедавна закладалися уже навіть не на те, чи під час гомілії певного проповідника пролунає слово «гроші», а на те, скільки разів це станеться. І те, що люд Божий досі толерує поганий смак і непідготованість до проповідей, свідчить лише про милосердя і щиру надію на зростання пастирів, а ніяк не про їхні ораторські, риторичні чи дидактичні здобутки. Те, що проповідникові досі ніхто публічно не заперечує, геть не означає, що він досягнув вершин словесної майстерності. Так само й те, що священник має клавіатуру, монітор і вихід на канал зв’язку, аж ніяк не скасовує необхідності дотримуватися принципів комунікації.
Дура лекс сед лекс
Паралелі між соціальними комунікаціями та проповідуванням невипадкові: у католицькому канонічному праві комунікація — нарівні з католицькими освітою і вихованням, катехизацією, проповідуванням Слова Божого і місійною діяльністю — належить до вчительського уряду Церкви, тобто становить суверенну прерогативу єпископів. Це означає, що до діяльності священників у мережі належить застосовувати ті самі принципи й підходи, що й до інших проявів учительського уряду. А тут важливо усвідомити кілька суттєвих методологічних аспектів.
По-перше, треба звернути увагу на спільнотний і спільнототворчий характер соціальних комунікацій, про який нагадував Папа Франциск у посланні на 53-й Світовий день соціальних комунікацій. По-друге, акцентувати варто й на технічних принципах комунікацій — цілеспрямованості, структурності, системності й регулярності. По-третє, необхідно дослухатися до того, про що пише Папа в іще одному посланні: для ефективного спілкування важливе вміння «виплітати історії», тобто пам’ятати про наративний, розповідний характер комунікації. Нарешті, не можна зневажати того факту, що нарацію в суспільних комунікаціях має доповнювати драматургія.
Отож, у соціальних мережах католик має зважати на:
1) спільноту як мету;
2) нарацію як форму;
3) драматургію як жанрову особливість суспільних комунікацій.
Втішно знати, що українські греко-католики зробили крок — і неабиякий! — до правового врегулювання онлайнової присутності людей Церкви. 3 серпня 2020 року було затверджено інструкцію «Про присутність церковних структур, інституцій, духовенства, богопосвячених осіб Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ в мережі “Інтернет”», яка визначає, що інтернет потрібно трактувати як інструмент для євангелізації. Інструкція описує, як помісна Церква бачить функції соціальних медіа, установлює загальні принципи ведення інституційних і персональних облікових записів, нагадує користувачам правила етикету й узагальнює порядок діяльності в соціальних мережах. Важливо, що архієпископство визнає за необхідне постійну формацію в цій сфері: «У кожній єпархії / кожному екзархаті за дорученням єпархіального єпископа повинні періодично проводитися семінари-тренінги для душпастирів, богопосвячених осіб і працівників церковних структур та інституцій на цю тему. До їх проведення потрібно залучати провідних спеціалістів, журналістів, фахівців із медіаграмотності» (п. 28). А крім того, помісна Церква бере на себе відповідальність за дотримання правопорядку у сфері соціальних комунікацій, пеналізуючи певні дії: «Порушення окремих норм Інструкції підлягає відповідним карним санкціям згідно з нормами ККСЦ та КПП УГКЦ» (п. 26). Канонічно цінний також пункт 17.3, який нагадує людям Церкви про їхні статус і місію: «Кожен має право на приватне життя, однак, беручи на себе обов’язки клирицького чи чернечого стану, працюючи в церковних структурах або інституціях чи будучи членом священничої сім’ї, людина автоматично стає публічною, а тому у віртуальному, як і в реальному, спілкуванні повинна дотримуватися євангельських принципів».
Невтішна звістка полягає в тому, що українські римо-католики досі не мають жодного такого документа. Утім, ніщо не заважає ієрархам і вірянам дослухатися до голосу здорового глузду, беручи за орієнтир документ УГКЦ.
Фініта ля комедія
Отож, наявність клавіатури, монітора, провайдера й вільного часу не дають жодному священникові зеленого світла на те, аби будь-якими методами голосити хай навіть благі ідеї. І якщо — будемо щирі — справа погана з проповідями, то можна лише уявити, яку комунікацію забезпечують священники в соцмережах. Як на мене, пастирям необхідно працювати над дидактичними методами та формами принаймні не менш доскіпливо, аніж це робить студент педагогічного коледжу, готуючи пробні уроки. Пам’ятаючи, звісно, про принципи спільнотності, інтегральності, нараційності та драматургійності. І в рамцях канонічного права. І під владою єпископа.
Не можна також забувати про плекання загального культурного рівня. Бо дуже прикро буде, якщо священство, присутнє в соціальних мережах, і надалі намагатиметься досягти благих цілей недоречними формами й методами. Ситуація і так уже скидається на кульмінацію біографії отця Федора з роману Іллі Ільфа і Євгена Петрова «Дванадцять стільців». Той, нагадаю, силою життєвих обставин і несподіваних сюжетних поворотів опиняється сам-на-сам із собою на скелі, де спочатку в роз’ятреній уяві спілкується з легендарною царицею Тамарою, згодом проповідує птаству, закликаючи його привселюдно покаятися, і врешті-решт свариться пальцем на орла («Ах, орле мій, орле, велике ти стерво»). Для отця Федора перипетії закінчилися бедламом — у буквальному сенсі слова; утім, це його особисті проблеми. А от коли враження бедламу в широкому сенсі створює церковне середовище, то проблеми виникають у всіх нас: адже воно не тільки зазнає репутаційних втрат, а й руками своїх же служителів відштовхує від себе тих убогих, хворих і грішних, заради яких Христос і прийшов на Землю. Здається, поняття «бедлам» і «salus animarum» не занадто добре поєднуються.