Тож у цьому випуску «Вербуму» ми придивляємося до маленьких історій, із яких народжується велика.
Номер розпочинається нагадуванням про те, що Бог присутній навіть у найрутинніших буднях і найдрібніших подіях. Отець Якуб Гонцяж OP говорить про ранкову молитву, яка, ніде правди діти, може бути автоматичним ритуалом чи спробою привернути до себе прихильність вищих сил. Та щира молитва — це «зустріч із Батьком, Якого я хочу з радістю обійняти на початку нового дня», і немає таких дрібниць, якими не можна було б із Ним поділитися.
Ірина Пустиннікова розповідає історію свого прадіда — одного з піонерів кам’янецького виноградарства, свідка визвольних змагань і двох світових воєн. Попри кривди і втрати, якими позначають людську долю часи великих змін, це ще й життєствердна, світла історія про коріння і вкоріненість, про спроможність дивитися в майбутнє і за нього боротися. Бо ж «плекати лозу — заняття шляхетне й неквапливе. За таке не беруться на землі, котру збираються покинути чи віддати ворогу».
Ірина Максименко ділиться сюжетами, підглянутими на цвинтарі невеличкого містечка. Звісно, містечко це — умовне, зібране з образів численних провінційних міст, та й події, описані в тексті, відбувалися не зовсім так і не з тим самим складом дійових осіб; проте всі ці історії взяті з життя. І тим радісніше спостерігати за їхніми щасливими фіналами.
Ольга Герасименко переглядає фільми Даррена Аронофскі — «нехристиянина, що виріс біля самого джерела авраамічних релігій, якому напрочуд добре вдається дотримуватись у своїх фільмах християнського принципу “любити грішника, ненавидіти гріх”». Режисера цікавлять приземлені герої, камерні трагедії, потворні ситуації — та крізь усе це проглядає велика людська гідність.
Яна Кубишкіна пише про дрібні деталі, із яких складався побут українських модерністів, — від грайливих дірок на штанях і ненавмисних поранень сапкою до відчайдушних і винахідливих жестів спротиву тоталітарній владі. Образи, що постають із цих фрагментів, скидаються на портрети, намальовані скупими штрихами: начебто сказано зовсім мало, та з тексту проступають особливі риси — і самої людини, й епохи, у якій їй довелося жити.
