У першому тексті випуску Олексій Браславець знайомить нас із основами соціальної докрини Церкви. Попри те, що сьогодні соціальне служіння часто сприймають як окрему сферу діяльності, екстраординарну й відірвану від звичайного життя, Церква вважає його невід’ємним складником кожного людського шляху: «Будь-який аспект нашого повсякденного, ординарного світу – це простір для соціального служіння, у якому ми покликані розділити з ближніми те, чим здатні поділитися».
Ці думки розвиває уривок із книжки «Віра і дія» отця Войчеха Ґєртиха OP, теолога Папського дому. У тексті йдеться не тільки про позитивні виміри соціального служіння, а й про деякі нездорові практики, які можуть виникати в лоні загалом шляхетних ініціатив. Автор, зокрема, звертає увагу на те, що молоді люди, крім волонтерської діяльності, мусять дбати про власний розвиток і здобувати освіту, а політики не мають використовувати суспільної діяльності як шляху до збагачення чи вдосконалення іміджу. У нашій ситуації ці застереження здаються вкрай актуальними.
Два наступні тексти знайомлять із конкретними суспільними ініціативами Католицької Церкви.
Юрій Ліфансе розповідає про діяльність Спільноти святого Егідія, руху мирян, що народився в Римі після ІІ Ватиканського собору. Сьогодні до спільноти належать десятки тисяч християн різних конфесій у всьому світі; в Україні вона діє з 1991 року. Ідеться не просто про благодійний фонд чи неурядову огранізацію, а про щось значно більше: спільнота «об’єднує людей в одну велику родину, відкриту для інших». Найголовнішою з усіх галузей діяльності руху, за словами його очільника в Києві, була й залишається молитва: «Той, хто молиться, не може не діяти; той, хто дивиться на Ісуса, не погоджується на страждання ближнього».
Інший підхід до соціального служіння пропонує краківська «Справа святого Отця Піо», якою опікуються брати-капуцини. Малґожата Кокот розповідає про виникнення й розвиток цієї організації. Ченці, у яких діяла благодійна кухня для безпритульних, у певний момент зрозуміли, що ця допомога нічого по-справжньому не змінює в житті підопічних, і вирішили зробити щось, аби радикально вплинути на ситуацію бездомних. Так виникла «Справа святого Отця Піо», діяльність якої передовсім спрямована не на розбудову спільноти з безпритульними, а на посильну реінтеграцію їх у суспільне життя.
Насамкінець пропонуємо рецензію Юлії Карпицької на фільм «Дивовижна благодать», що розповідає про Вільяма Вілберфорса, політика зламу XVIII і ХІХ століть, який присвятив життя боротьбі за скасування рабства у Британській імперії. «Людство за свою історію наробило чимало помилок, та поступове прозрівання спонукає до змін». Одні загрози для людської гідності вдається подолати, та залишаються інші – і такі твори, як «Дивовижна благодать», спроможні надихнути на боротьбу з ними.
