Як трактувати сльози побожній особі? Як солону рідину, що утворюється у слізних залозах, чи як психосоматичний феномен, у якому можна розгледіти слід трансцендентного? Що кажуть нам про сльози Біблія та християнська традиція?
Сльози як реакція на екзистенційні збурення
Біблія часто й відверто звертається до теми сліз. Одна із її книг – «Плач Єремії» – навіть має відповідну назву. Годі перелічити всі уривки, що стосуються сліз; спинімося бодай на книзі Псалмів, повній щирих звертань до Бога. Утиски, страждання, несправедливість і біль, які переживає псалмоспівець, виливаються у слізну молитву: «Знемігся я од стогнання мого; зволожу кожної ночі ложе моє, слізьми моїми постіль мою зрошу» (Пс 6, 7); «У моїй скруті до Господа візвав я, заволав до Бога мого. І Він почув мій голос із Свого храму, і моє благання дійшло до вух Його» (Пс 17, 7); «Вислухай, Господи, мою молитву, нахили вухо до благання мого, не будь глухим на мої сльози» (Пс 38, 13).
Сльози – це втілення людської безпомічності перед несправедливістю світу, та водночас – утіха для праведника, який шукає підтримки й помочі в Бога. Це парадоксальний вихід зі скрутної ситуації, коли можна покластися лише на Бога. Сергій Авєрінцев, коментуючи особливості псалмів, указує, що всі біди, яких зазнає псалмоспівець, «слугують лише фоном для нездоланної надії на спасіння: у критичний момент стогін і плач, звернений до Ягве “з глибини”, буде почутий, а вкрай скрутне становище, яке начебто не залишало жодної можливості спасіння, виявиться перевершеним грандіозністю незбагненного й остаточного фіналу».
Сльози покаяння
У патристичній і літургійній традиції тема сліз найтісніше сплелася з темою покаяння. Плач, який пливе зі скрушеного серця покутника, – це важлива тема для багатьох східних Отців Церкви. Теодор Студит, Симеон Новий Богослов, Ісаак Сирін, Йоан Ліствичник – ось лише кілька авторів, які звертають особливу увагу на роль сліз у містичному досвіді людини під час молитви, особистої чи спільнотної. Для них плач має вимір не так психологічний, як пневматологічний, духовний; це не просто плід розчулення чи розпачу, а Божий дар. Щира слізна молитва неможлива без правдивого смирення – усвідомлення свого становища перед Богом. Плач приносить очищення від гріхів і пристрастей.
Отці ще більше підкреслюють важливість молитовного плачу, коли стверджують, що сльози – це своєрідна хрещальна купіль, у якій людина відроджується й оновлюється. Волога сліз, як зауважує дослідник патристичного богослов’я Олів’є Клеман, походить із джерела води хрещення, а значить – із первісних вод, слухняних Духові (пор. Бут 1, 2). Хрещення Духом, свідома актуалізація хрещальної благодаті, ототожнюється з хрещенням сльозами.
Глибокого драматизму тема сліз набуває в літургії Великого посту. Богослужбові тексти говорять про плач як про одну з найважливіших ознак покаяння, розчулення й визнання своєї гріховності перед Богом. Квінтесенція покутної тематики – це об’ємний гімнографічний твір святого Андрея Критського (†660), відомий під назвою «Великий покаянний канон». Сьогодні цей текст часто критикують за самоприниження («Згрішив я, Господи, більше за всіх, один згрішив перед Тобою»; «Ніхто ніколи не згрішив перед Богом більше, ніж я»; «Затьмарив красу душі своєї утіхами пристрастей і ум свій повністю перетворив я на нечистоти»), приголомшливе чи не зовсім зрозуміле для сучасної людини. Проте мало хто звертає увагу на інший бік цього унікального поетичного тексту – незвичайну інтимність і ніжність молитовних зітхань, на щирі, позначені мало не дитячою наївністю та простотою благання: «Сльози очей моїх, Спасе, і щирі зітхання з глибини приношу, благаючи серцем: згрішив я, Боже, перед Тобою, очисти мене»; «Омий мене, Владико, в купелі сліз моїх, убіли, наче сніг, одяг тіла мого – благаю Тебе»; «Зціли від тління смиренну мою душу, о Спасе, єдиний лікарю, приклади мені пластир, єлей і вино – діла покаяння та сльози зворушення».
Смиренні сльози каяття, які є Божим даром, переростають у своєрідний дар людині Богові. Іноді сльози – це єдине, що може принести той, хто збився зі шляху й заблукав. І ці слози здатні стати новим початком, як для апостола Петра чи блудниці (див. Мк 14, 72; 14, 1-11).
Сльози скорботи
Особливе місце тема плачу посідає в похоронному богослужінні. У чудовій серії лекцій «Літургія смерті», присвяченій християнському розумінню смерті, Олександр Шмеман згадує про два пласти сучасного Чину поховання. Давній пласт, до якого належать псалом 118 і молитва «Боже духів і всякої плоті», віддзеркалює первісне християнське сприйняття смерті в тісному зв’язку з таїнством Христової смерті й воскресіння. Пізніший пласт, утілений у літургійній гімнографії, сформувався вже більше на основі елліністичних уявлень про посмертну долю людини, про смерть як страшну загрозу, що нависає над кожним із нас і відділяє особу від рідних і близьких. Природно, що така перспектива пригнічує та викликає гіркі ридання: «Плачу і ридаю, коли роздумую про смерть, і бачу у гробі лежачу, на образ Божий утворену, нашу красу, неподібну, безславну, без вигляду».
Не можна, втім, заперечити, що відхід людини пов’язаний із болем і скорботою, які кожен має право виразити через сльози. Оплакувати втрату близької особи – явище цілковито нормальне, і з цього погляду літургійна гімнографія реалістична й навіть терапевтична. Павло Флоренський у «Філософії культу» тонко зауважує: «“З надгробним риданням співаючи пісню: алілуя, алілуя, алілуя”, – чуємо ми на кожній панахиді заклик Церкви, який пояснює ним природу богослужіння. Адже в перекладі це означає: перемінюючи, перетворюючи, переображуючи своє ридання біля гробу близьких, дорогих і милих серцю, свою нестримну скорботу […] у тріумфальну, переможно-радісну хвалу Богові – в “алілуя” – у ту пісню, яку співають самі небесні сили. […] Надгробний піснеспів можна передати ще й так: роблячи пісню “алілуя” – пісню “хваліте Бога” – надгробним риданням, замість надгробного ридання. Нелюдська, безпросвітна, непереображена пітьма відчаю стає людяною тоді, коли просвітлюється, коли переходить у пориви хвали Всевишньому». Флоренський робить із цих спостережень висновок про саму природу християнського культу: «Призначення культу – саме перетворювати природне ридання, природний крик радості […] на священну пісню, священне слово, священний жест».
Сльози як місце зустрічі з Божим милосердям
І біблійну, і подальшу християнську традицію пронизує переконання, що Бог бачить і відчуває наш плач, що для Нього важлива кожна людська сльоза. Молитва перед Причастям, яку приписують святому Симеонові Новому Богослову, вражає щирим і теплим визнанням Божого милосердя: «Не скрита від Тебе, Боже мій, Творче мій, Визволителю мій, ні краплинка сліз, ані навіть частина краплини»; вона перегукується з есхатологічним прозрінням Йоана Богослова про остаточну повноту Господньої справедливості й любові: «І витре [Бог] кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло» (Одкр 21, 4).
У візантійських літургійних текстах часто йдеться про плач Петра, який усвідомив свої страх і слабкість перед лицем добровільних страждань Ісуса. А слова про сльози блудниці, що лунають у Велику середу, підкреслюють парадоксальність Євангелія: «Зневірена життям своїм і всім відома своїм норовом, миро несучи, приступила до Тебе і візвала: “Не відкинь мене, блудну, Народжений Дівою! Не погордуй слізьми моїми, Радосте Ангелів! Але прийми мене каянницею, яку не відкидав Ти і грішницею, Господи, заради великої Твоєї милости!” […] Приступила жона зловонна і осквернена, сльози проливаючи на ноги Твої, Спасе, і страсті звіщаючи: “Як піднесу я очі на Тебе, Владику?” Але Ти сам прийшов спасти блудницю! Мене з глибин, померлу, воскреси». Ця тема набуває додаткової напруги в контексті протиставлення двох образів: блудниці й апостола. Юда, якого покликав Ісус, який чув Його слова й бачив Його чудеса, відступає від Учителя та має намір видати Його. Жінка, яка потопала в блуді, за покликом серця приходить до Ісуса та знаходить у Ньому сенс життя.
З таких текстів променіє невимовне милосердя Господа, відкритого до людини в будь-яких обставинах. Нам необхідно лише відкритися до Нього навзаєм. Сльози можуть стати місцем зустрічі людини з Богом.
Сльози як провісник радості
Найважливіший ранок у людській історії – ранок «першого дня тижня» (Мк 16, 2) – дає християнинові вичерпну відповідь про сльози. Прибиті горем, зболені, але вірні жінки йдуть до гробу, щоб учинити традиційний обряд над тілом Померлого. Та перед ними відривається гріб – і нове життя, яке з гробу засяяло. Це літургійний лейтмотив Пасхи й Неділі мироносиць: «Рано-вранці поспішали мироносиці до гробу Твого, ридаючи, але став перед ними Ангел і прорік: “Час ридань минув, не плачте, а Воскресіння апостолам звістіте”».
Гіркі сльози смертельного смутку перемінюються в радість воскресіння. Людська логіка, зосереджена на поразці, розсіюється у світлі пасхального ранку: «Ось бо прийшла через хрест радість усьому світові». Сльози – це важливий досвід людської драми, та вони можуть стати також дверима в нове життя. Пасхальний вимір найважливіший для християнського плачу.
