Ця фантастична історія могла б навіть розсмішити, якби не була правдива. Час від часу з’являються нові пам’ятники, а назви вулиць і міст змінюються. Звичайні мешканці іноді запитують себе, кому це, власне, потрібно. І в новому номері «Вербуму» ми замислюємося про значення таких начебто дрібниць – про місця пам’яті й роль, яку вони відіграють у формуванні ідентичності спільнот.
Впроваджує в цю тему текст Оксани Довгополової, яка розповідає про сам термін «місце пам’яті». У Західній Європі він виникає після Першої світової війни, коли постають не тільки нові меморіали, а й нова мова спогадування. Місця пам’яті – це точки збирання колективної пам’яті, осередки спільнотної ідентифікації. Зараз, утім, ми усвідомлюємо не тільки їхній колосальний потенціал як каталізаторів відповідального ставлення до майбутнього, а й небезпеку, що ними маніпулюватимуть, підміняючи сьогодення «священним минулим» задля ідеологічного контролю.
Поруч із меморіалами до найважливіших місць пам’яті належать музеї. Щоб зрозуміти, як вони працюють із минулим, ми порозмовляли з Дмитром Шльонським, директором київського Музею однієї вулиці. Цей проект – це спроба відійти від показування історії через великі події, зосередившись радше на особистих історіях мешканців Андріївського узвозу. Тут зроблено спробу пов’язати конкретні особистості з буденним життям вулиці, аби, з одного боку, залюднити минуле яскравими персонажами, а з іншого, зробити й сучасний Андріївський узвіз трошки живішим.
У наступному тексті головний редактор «Вербуму» отець Войчех Сурувка OP аналізує стратегії осмислення спільного історичного спадку, до яких останнім часом вдається Українська Греко-Католицька Церква. Тут ідеться «не лише про певні дії, а й про звичайну граматику. Достатньо додати до якогось іменника займенник “наш”, щоб він поволі ставав частиною колективної пам’яті». Утім, чи легко буде відмовитися від «мого», щоб воно стало «нашим»? У цьому полягає велике запитання релігійного діалогу в Україні.
Останній текст випуску присвячений пам’ятникам – але підходить до них із грайливою іронією. Австрійський письменник Роберт Музіль пише про парадоксальне життя монументів, які «створені для того, щоб бути видимими, аби привертати погляди», а проте «наче просотані якоюсь відштовхувальною речовиною, й увага ковзає по них, як крапля води по олії – не затримуючись ані на мить».
