«Східну православну церковну кадильницю Gold Hangin Church Censer» рекламувала картинка, створена за допомогою нейромереж, — і саме картинка змусила придивитися до рекомендації. На тлі видніється вівтарний неф готичного католицького храму, весь у вітражах. Але на стінах золотіють образи православних святих, та й на місці розп’яття можна впізнати щось на кшталт православного вівтаря.
Ну, від китайців — вибухової суміші з конфуціанства, буддизму й комуністичної доктрини — гріх вимагати розуміння тонкощів християнських обрядів. А від наших земляків? За десятиліття мандрів Україною я надивилася на багато храмів, котрі колись належали одній гілці християнства, а зараз перейшли до іншої. Найчастіший сценарій — це коли римо-католицький костел після розпаду СРСР переходив у користування якоїсь із Православних Церков (пам’ятаємо ж, що колись українці мали два патріархати й автокефалію) або УГКЦ.
Тут потрібно розуміти контекст: від кінця ХІХ століття на Галичині, Покутті, Західному Поділлі й Буковині справді посилилася присутність римо-католиків. У міжвоєнні десятиліття (1918–1939) ця хвиля розрослася до цунамі: Польща Пілсудського взялася окатоличувати свої східні землі. А після Другої світової більшість костелів та філіальних каплиць стояла закритою. Якісь будівлі використовувались під склади міндобрив (запах селітри вже ніколи не вивітриться зі стін усипальні Шелінських, збудованої 1817 року в Новосілках під Заліщиками на Тернопільщині). Десь на території католицьких монастирів влаштовували ферми (від капуцинської обителі у Збрижі на Хмельниччині так лише мури дійшли) або автотранспортні підприємства (неоготичному костелу в Самолусківцях на Тернопільщині вдалося навіть зберегти вітражі — ключ від будівлі десь відразу після Другої світової й загубився). Ще якісь заростали самосівом і тихо валилися.
Храми, котрі дожили до української незалежності з дахом і без значних втрат, цілком годилися для культових потреб. Їх і використовують. Тільки вже не римо-католики. Утім, це все одно чи не найкращий сценарій для споруд, котрі довго стояли без діла.
Інша справа, що естетика в результаті іноді накульгує. Громади роблять ремонти на свій смак, мало озираючись на задуми невідомих їм архітекторів. Величний неороманський костел у Полівцях біля Чорткова зведений за проєктом галицького зодчого Маріана Теодора Втужецького з брунатного теребовлянського пісковику, каменю дуже красивого. Зараз він блідо-блакитний і втратив частину шарму. Але це мінімальне втручання.
Менше пощастило костелу в Ниврі на Збручі (знову Тернопільщина). Той довго використовувала як склад родина, що мешкала біля нечинного храму. Місцева греко-католицька громада два десятиліття добивалася, щоб костел віддали для її потреб, і перемогла: 21 вересня 2013 року Михайлівську церкву УГКЦ в Ниврі освятили. На момент освячення храм підрихтували на свій смак: на високу елегантну сигнатурку вдягли лискучий верх з нітриду титану з «позолоченим» куполом. Менші за розмірами, але не менш яскраві «золоті» верхи з’явились і на двох могутніх виступах на головному фасаді споруди.
Схожа історія з нітридом титану сталася в сусідньому з Ниврою селі Гермаківка. А храм із дикого каменю авторства прославленого Теодора Тальовського в Підгайчиках під Теребовлею пережив схоже «покращення» двічі. Спочатку в 1990-х роках дах на вежі замінили на непропорційний круглий верх із жерсті. Потім, уже у 2010-х, жерсть поступилася «золотій» блясі. Дикий камінь і ядуче-жовтий купол — поєднання так собі. Але завжди є надія, розумний священник і освічена громада здатні це змінити.
Часто «золоті» куполи на колишніх костелах й іконостаси у них — далекі родичі кадила з Аліекспресу. Ще з кінця 1990-х років багато православних священників з України й інших країн (від Румунії та Сербії до Грузії та Болгарії), як по святу воду, їздили за дванадцять тисяч кілометрів від рідних парафій на ринок китайського міста Іу (Yiwu, 義烏) — по церковну атрибутику, бляшані цибулини, ікони, лампадки й ризи. Іу — місто повітове, для Китаю невелике (трохи більше за наш Харків до війни), і, хоч має кілька пагод, мечеть, костел і протестантські храми, жодна православна громада в ньому не зареєстрована. Але з часів середньовіччя місцеві мешканці славляться як вправні торговці. Тут розташований найбільший у світі оптовий ринок дрібних товарів. Хрести й панікадила на ньому — такий самісінький товар, як ялинкові прикраси, пластикові квіти чи іграшки. Масові штамповки à la rus — варіант дешевий і без претензій на естетичну довершеність.
Утім, мережа, що генерувала зображення для аліекспресівського кадила, не дуже й нафантазувала з картинкою. Бо вже третє десятиліття Україна має храм, де є готичні католицькі склепіння й іконостас православних святих. І вони мирно уживаються. Непрохані поради — гріх, але я понад двадцять років усім рекомендую: будете на Закарпатті, заїдьте у Четфалву. Невелике село неподалік від угорського кордону в Берегівському районі й саме дуже гарне, особливо навесні, коли потопає в буянні бузку та сакур. Тут розташована найвища із закарпатських храмових дзвіниць — абсолютно унікальна двоярусна каркасна дерев’яна вежа з XVIII століття. Вона стоїть біля маленького, із крихітним самотнім віконечком мурованого храму XIV століття. Усередині святині — красивенна кесонова стеля, розписана орнаментами в 1753 році.
І дзвіниця, і протестантський храм — пам’ятки архітектури національного значення. А поруч із ними — будівля, котра в туристичні довідники ще не потрапила, хоча безумовно на це заслужила. Це храм Святого Духа, зведений для місцевих католиків обох обрядів. Роки побудови, 1998–2001, — це час, коли і в українську сакральну архітектуру прийшов постмодерн. Звідси мікс стилів та асоціацій. Так, звісно, готика — однак і сіднейська опера, і споруди Сантьяго Калатрави (із поправкою на сільську камерність і обмежений бюджет). Святиню з легкою, але виразною дзвіницею будували місцеві майстри.
Громади використовують храм по черзі, і сварок між ними немає. Це добре демонструє інтер’єр костелу-церкви: обабіч вівтарної частини стоїть вишуканих кольорів іконостас, а посередині — розкішне різьблене розп’яття. Виноградна лоза пнеться від сонму святих біля підніжжя Древа життя вгору, до Святого Духа в ореолі. Гарно. Зі смаком. І все своє, не з китайського Іу.
Інтер’єр тішить дбайливо створеними деталями. Свічники, амвон, чаші під святу воду — усе дерев’яне, усе майстерно зроблене. Якщо в екстер’єрі переважає готика, то всередині згадуєш про сецесію і бароко: манірні вихиляси форм, рослинні мотиви. Пафос, який і має бути в сакральному серці села, присутній — але він світлий і натхнений. Такому місцю точно не пасувало б кадило з Аліекспресу. Але таке місце пасувало б іншим селам і містам України. Гармонія можлива — приклад Четфалви це підтверджує.