Шановні читачі!
У цьому випуску «Вербуму» ми спираємося на старозавітний образ двох стовпів Господньої присутності — хмарного і полум’яного, які не лише провадили люд Божий через пустелю, щоб він не збився з дороги, а й захищали його від єгипетських посягань: «В ранішню сторожу глянув Господь із вогненного та хмарового стовпа на єгипетський табір та й стривожив його; позагальмовував колеса їхніх колісниць, так, що ці з трудом просувались наперед» (Вих 14, 24-25). Хмара і полум’я здаються нам хорошою метафорою того, що допомагає долати складні шляхи — піст, духовні випробування, переслідування, війну — залишаючись вірними собі й Богові.
Розпочинається випуск текстом Аліни Петраускайте, яка пише про вміння бачити обличчя Господа в навколишньому світі — адже немає дрібниць таких малих, щоб Він не прозирав із них.
Утім, є ситуації, у яких аж занадто легко зневіритися — і потрібна особлива сила духу, щоб не впасти у відчай. Яна Кубишкіна розповідає про українських політв’язнів, яких радянська система намагалася позбавити віри, мови, навіть волі до життя, а вони все одно керувалися дороговказами совісті й не припиняли творити.
Ольга Чапля пропонує відступити на кілька кроків назад і придивитися до стовпів, на які у ХІІ столітті спирався єпископ і письменник Кирило Турівський. Читаючи його, нескладно зрозуміти, що є речі, які за дев’ятсот років змінилися мало, і що середньовічні роздуми про життя цілком здатні підказати нам щось і сьогодні.
В останньому тексті випуску отець Матеуш Годек пропонує кілька порад щодо того, як бачити свої дороговкази, налаштовуватися на них і, попри всі спокуси та нашу природну схильність відволікатися, не сходити з того шляху, який вони позначають.