Минуло кілька років, і 1993, одразу після свячень, мене скерували в Білорусь. Я їздив «Ладою», й одного разу сталася прикрість: вітер хряснув гаражними дверима, пошкодивши зад автомобіля. Почалися пошукт відповідної фарби для білого кузова – і виявилося, що це зовсім не просто. Тоді я дізнався, що білий справді має різні відтінки.
Та якесь розуміння цього в мені, мабуть, було ще раніше, з часів, коли батьки щороку на два тижні возили мене та сестру до дідуся й бабусі в Підкарпаття, за 100 кілометрів від Кракова. В одній із кімнат старого дідусевого дому були коробки з сімейними фотографіями. Мені подобалося сидіти в тій порожній кімнаті й розглядати світлини: здебільшого сепійні, рідше чорно-білі. Вони здавалися чимось магічним, фрагментами іншого виміру, ніби такого далекого, а водночас близького: адже дідусь іще жив, та й із багатьма іншими людьми з тих фотографій я бачився. Хоча, звісно, вони не були такі молоді, як на фото. З одного боку, близькі особи; з другого – незнайомці. Світ, якого не стало: будинки, городи, звірі; дідусь був легіонером Пілсудського, тож на світлинах траплялося багато коней і вояків.
Спершу сепійні фотографії – монохромні, але коричневуваті – мене трохи дратували, та потім я звик до їхніх відтінків. Було в них щось дивне, що зосереджувало увагу на певних деталях. Потім, коли з’явилася кольорова плівка, вона викликала вже інші відчуття.
Зараз ми зазвичай фотографуємо саме в кольорі. Але якщо поекспериментувати, виявиться, що можна налаштувати апарат так, щоб одразу робити монохромні світлини. І що чорно-білі й сепійні фотографії бувають різних відтінків.
Моя перша дзеркалка, «Nikon D40», мала функцію сепії, і фотографії одразу зберігалися в цьому відтінку. Але тільки на екрані комп’ютера можна було побачити краєвиди, архітектуру чи постаті в коричневих тонах. Цікавий досвід – роздивлятися світ у такому кольорі. Він стає трошки нереальний, але наповнюється деталями, не поміченими під час фотографування. Звісно, фотографує не апарат, а людина, і ми контролюємо процес. Однак не все вдається передбачити, не завжди є час якнайкраще виставити кадр. Тільки зробивши фотографію, можна справді побачити, що вийшло. А тому варто експериментувати.
Варто також читати, щоб удосконалювати свої знання, якщо на це є час і якщо фотографування для нас – це не тільки тиснення на кнопку, аби привезти з подорожі якнайбільше світлин. Освічуватися важливо, щоб краще розуміти, що ми робимо, і могти ще до зйомки бачити світ так, як бачить його об’єктив.
Сепія – це одна з технік так званого тонування фотовідбитків, яка виникла як стійкіша альтернатива чорно-білій фотографії. Її винахід приписують французькому фізикові Арману Фізо, відомому, зокрема, з того, що 1849 року він перший виміряв швидкість світла неастрономічним методом. Найстаріша збережена сепійна світлина походить із 1840 року. Традиційний метод виготовлення, пов’язаний зі складним хімічним процесом, вимагав двох занурень відбитка: у першій ванночці срібло іонізувалось, і відбиток знебарвлювався; у другій фото завдяки сульфідові срібла набувало характерного коричневуватого кольору. Відтінок сепії, отже, залежав від контрастності фотографії, часу «вибілювання» й забарвлення та температури ванночок. Ця техніка подовжувала час життя відбитка, а коричневуваті відтінки сприймали просто як її побічний процес. Тому в сепійних світлинах не вбачали окремої, мистецької форми фотографії.
Сьогодні ж сепія відіграє естетичну, декоративну роль, і цінність її пов’язана саме з тим, як ми уявляємо старі світлини. Розглядаючи їх у музеях чи в фотоальбомах старших поколінь, ми пізнаємо світ, що проминув. Це спілкування із чимось летким, як сам час, проте схопленим і втриманим – чи на фотоплівці, чи на карті пам’яті, а зрештою на фотографії, яку можна взяти до рук.
Монохромні фотографії можуть нас здивувати, вразити несамовитою атмосферою, звернути нашу увагу на деталі, виразніше помітні на зображенні. Використовуючи сепію, фотографи здатні видобувати в портретах промовистіші емоції, увиразнювати гру світла й тіней, часто не помітну на перший погляд у кольорових світлинах, експресивніше передавати фактуру, структуру й форми об’єктів. Ця техніка дозволяє начебто перенестися в минуле, бо «зістарює» не тільки сам відбиток, а й людей, архітектуру, краєвиди на ньому.
Експерименти з можливостями фотоприладдя – чи це дзеркальна камера, чи смартфон – важливі, бо через них нам відкривається світ довкола. Щось, що здається дивним і недоречним, може насправді виявитися запрошенням до зустрічі, шансом пізнати те, про що ми інакше й гадки не мали б. Світ у коричневих відтінках пропонує нам інше сприйняття реальності – трохи магічне й повне ностальгії за тим, що з нами не трапилося, що на нас тільки чекає.
